Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Пельцер: «Відтоді вона, звичайно, щодня поїла росіянина кавою, і я можу заприсягтися, що другого дня, принісши йому ту каву,— тільки він уже був не в Кремповій групі, де робили основи, а в контрольній, у Гельтоне,— можу заприсягтися, що вона те зробила вже не наївно чи там несвідомо, як собі хочете, бо спершу уважно огляділась, чи ніхто не бачить,— отож, принісши каву, вона простісінько поклала ліву руку на його праву, і хоч те тривало одну мить, але його, видно, наче електричним струмом пронизало. Він аж підскочив на стільці, мов його якась сила піднесла. Я сам усе бачив і можу заприсягтися, хоча вона того не знала, що я все бачу, бо я стояв у темній конторі й стежив за ними крізь скло — пильно стежив, бо мені цікаво було, що ж далі вийде з тієї кави. Знаєте, що я подумав? Може, воно трохи й вульгарно, я знаю, але ми, квітникарі, зовсім не такі делікатні, як дехто гадає; так отож я подумав: ого, ця не гає часу, навпростець іде, видно, їй припікає — і така мене взяла заздрість та ревнощі! Бачте, Лені людина в любовних справах прогресивна, їй було начхати, що за традицією чоловік перший повинен виявити ініціативу; вона сама її виявила, взявши його за руку. Звісно, вона добре знала, що він у своєму становищі ніяк не може виявляти ту ініціативу, та однаково, і з любовного, і з політичного погляду то була велика сміливість, майже зухвальство».

Про обох (про Лені — від Маргрет, про Бориса — від Богакова) я почув дослівно, що вони обоє «зразу спалахнули» і з Борисом, як ми знаємо від Богакова, сталося те, «що буває з чоловіком», а Лені, як повідомила Маргрет, відчула щось «куди прекрасніше, ніж отоді, у вересі, я тобі розповідала».

Пельцер про Борисову роботу: «Я людей знаю, можете мені повірити, і я з першого дня побачив, що Борис, той росіянин, дуже розумний чоловік з великими організаторськими здібностями. Неофіційно він уже на третій день зробився заступником Грунча на остаточному контролі й з Гельтоне та з Цефен ладнав добре: вони фактично були йому підлеглі, але, звісно, не повинні були того помічати. Він був на свій лад митець і досить скоро зрозумів, що тут головне: економія матеріалу. І ніяких емоцій перед написами на стрічках, що напевне мусили бути гидкі йому: „За фюрера, народ і батьківщину“, або „Штурмовий загін № 112“, і цілий день самі свастики та орли, але це його нітрохи не бентежило. Якось я спитав його цілком інтимно, в своїй конторі, де він згодом сам почав порядкувати в шафі зі стрічками та реєструвати їх у книзі: „Борисе, скажіть-но мені відверто, як вам на серці від усіх цих свастик та орлів?“ Він мені відповів, ні на мить не завагавшись: „Пане Пельцер,— каже,— коли вже ви так відверто питаєте, то, сподіваюсь, не уразитесь, якщо я відповім: у цьому є навіть якась утіха — не тільки здогадуватись і знати, а й на власні очі бачити, що члени штурмових загонів теж смертні... ну, а щодо свастик та орлів, то я цілком свідомий свого становища“. Вони обоє з Лені стали для мене майже незамінні, я це підкреслюю, і коли я його не тільки не кривдив, а ще й деякі пільги давав, так само як і їй, то це тому, що мені так було вигідніше. Я ж ніколи не казав і не кажу, ніби я некорисливий ідеаліст... Він був страшенно акуратний хлопець і мав великий організаторський хист. І з людьми вмів дуже добре ладнати: навіть Ванфт і Шельф часом удостоювали його доброго слова. Я вас запевняю, в умовах вільної ініціативи з нього б вийшов неабиякий діяч! Звісно, він був інженер і математику, певно, знав, але ж я вже десять років хазяйнував у майстерні, а Грунч там працював трохи не сорок, а от ні ми обидва, ні навіть великомудра Гельтоне не помітили, що в „основі“ — цебто в тій групі, що робила основи для вінків,— мало людей порівняно з групою оздоблення, а він як почав працювати з Гельтоне в приймальній групі, то зразу помітив. Отже — реорганізація. Цефен перекинули в групу основ, вона трохи побурчала, але я її вгамував, збільшивши платню, а результат — продукція зросла на дванадцять-п'ятнадцять відсотків. Чого ж тут дивуватися, що я сам був зацікавлений, щоб з ним нічого не сталося? Правда, дехто з колег по партії давав мені втямки — часом натяками, а часом і прямо,— щоб я про те дбав, бо він має сильних захисників. Треба сказати, не так воно легко було — і отой зануда Кремп, що всюди свого носа стромляв, і істеричка Ванфт могли нам напаскудити хіба ж так. І жодна душа, навіть Лені і Грунч, не знала, що я виділив йому в своїй приватній тепличці шість квадратних метрів якнайкраще угноєної землі під тютюн, огірки та помідори».

Авт. мусить визнати, що, опитуючи ще живих свідків з майстерні вінків, додержувався лінії найменшого опору: найчастіше відвідував найприступніших. Маргу Ванфт, яка під час другого візиту показала йому спину ще демонстративніше, він виключив зовсім. А що Пельцер, Грунч, Кремер і Гельтоне однаково приступні й в однаковій мірі балакучі — за винятком Кремер, у якої ця остання риса виражена трохи менше,— то робити вибір було нелегко; до Гельтоне принаджували неповторний чай, витончено, з великим смаком обставлений дім, її добре збережена й старанно плекана врода, а також відверто виказуваний нахил до сепаратистських ідей, не тільки в минулому, а й тепер; і єдине, що було йому у Гельтоне трохи не до вподоби,— це малесенька попільничка та видима неприязнь господині до надто завзятих курців.

«Звичайно, наш край (тобто федеральний край Північний Рейн — Вестфалія.— Авт.) має найбільші надходження податків і підтримує фінансово бідніші федеральні краї, але чи спадало кому на думку запросити сюди людей із тих бідніших країв — Шлезвіг-Гольштейну чи Баварії, скажімо,— щоб вони не тільки тягли з нас грошики, а й хоч трохи подихали нашим отруєним повітрям, бо це повітря — одна з причин того, що в нас так багато наживають грошей,— та попили нашої гидкої, смердючої води?.. А що якби ті баварці від своїх кришталевих озер чи гольштейнці від морських берегів приїхали до нашого Рейну скупатись та вилізли з нього, наче вмазані в дьоготь, а може, навіть укачані в пір'я? А погляньте на отого Штрауса, вся кар'єра якого складається з самих таємничих історій, та не тільки таємничих, а просто-таки темних,— як він паплюжить наш край (Північний Рейн — Вестфалію.— Авт.), а за що? Та за те, що у нас трохи прогресивніші порядки. Примусити б його пожити років зо три з дружиною й дітьми в Дуйсбургу, або в Дормагені, або у Весселінгу, нехай би знав, звідки беруться гроші і як їх наживають — ті гроші, що він гребе, а тоді ще нас і паплюжить, бо у нас тут крайовий уряд, хоч і не бозна-який чудовий, але все ж таки не з ХДС, а вже й поготів не тхне ХСС — розумієте, що я хочу сказати? І звідки в мене має взятись оте „почуття єдності?“ Чи я засновувала той їхній райх, чи я виступала коли за його заснування? Ні. І яке нам діло до всіх отих на півночі, сході й півдні? Згадайте-но, як ми попали в цю компанію! Тільки через тих клятих пруссаків — а що в нас із ними спільного? Хто нас запродав у тисяча вісімсот п'ятнадцятому році? Може, ми самі запродались? Чи ми хотіли цього, чи було хоч якесь голосування? Та нічого подібного! Нехай би Штраус скупався в Рейні та подихав дуйсбурзьким повітрям — так де там, сидить у своїй курортній Баварії, та ще й душиться зі злості, як почне щось патякати про „Рейн і Рур“. Яке нам діло до цих темних провінційних елементів? Чи з нас мало своєї темноти? Подумайте-но про це! (Що авт. і пообіцяв). Ні, я була й лишаюсь сепаратисткою! Ну, нехай ще там Вестфалію причеплять до нас, коли вже інакше не можна, але що вона нам дасть? Клерикалізм, святенництво та ще хіба картоплю — я, власне, не знаю, що вони там вирощують, і не цікавлюся, а лісів їхніх і полів ми ж до себе не перенесемо, вони так у них і залишаться, та дарма вже, нехай і Вестфалія. Але більш нікого. Вони й так весь час ображені, мовляв, затирають їх — усе бурчать та скиглять про „малий час на радіопередачі“ та ще про всякі дурниці. Тільки морока з ними. Оце ж бо мені найдужче подобається в Лені, що вона така типова рейнландка. І ще одне я вам скажу, хоч ви, може, й здивуєтесь: у Борисові я вбачала більше рейнського, ніж у всіх інших, крім самого Пельцера, бо в тому якраз така суміш злочинності й людяності, як буває тільки тут, у нас. Це правда, що він нікого не кривдив, хіба лише Кремпа, тому він допікав, де тільки міг, а що Кремп був наці, то можна подумати, ніби Пельцер усе-таки не опортуніст, але це була б помилка: в тому-бо й річ, що він був опортуністом щодо більшості, а сікався тільки до Кремпа, бо того ніхто не любив, навіть обидві нацистки, просто він був неприємний тип, такий гидкий бабій. А все ж таки і його треба судити по справедливості: молодий хлопець, ще в тисяча дев'ятсот сороковому, у двадцять років, утратив ногу — а кому було б легко усвідомити, що та втрата, кінець кінцем, марна? І про те треба пам'ятати, що таких хлопців у перші місяці вітали як героїв, а жінки просто самі чіплялись їм на шию. Та що довше тривала війна, то звичайнішою, банальнішою річчю ставала відтята нога, і згодом чоловіки з обома ногами вже мали більше шансів на успіх у жінок, ніж одноногі чи безногі. Я жінка освічена, сучасна і саме так пояснюю його сексуальний і еротичний статус та психологічне становище. Господи, ну що таке являв собою на початку сорок четвертого року одноногий інвалід війни? Злидень з мізерною пенсією... а спробуйте уявити собі, яке це справляє враження, коли чоловік у найпікантнішу хвилину раптом відстібає ногу! Огидно — і для нього, і для жінки, нехай навіть то повія. (Ох, який-бо в неї добрий чай; і чи має авт. сприймати як вияв прихильності те, що під час третього візиту йому поставлено вже іншу попільничку, завбільшки з невеличке блюдечко?— Авт.). Ну, а потім ще отой здоровий як бугай Пельцер — класичний приклад mens sana in corpore sano[18], що буває тільки у злочинців, тобто я хочу сказати — у людей, які зовсім не мають сумління. Менше сумління — більше здоров'я, це я вам кажу. Той ніде свого не прогавив, ніде. З конвоїрами, що вранці приводили, а ввечері відводили Бориса, він теж робив гендель на коньяку, каві, сигарах — бо ті конвоїри щотижня супроводили ешелони до Франції чи Бельгії й привозили звідти цілими ящиками коньяк, каву, сигари, а то й тканини; у них можна було навіть замовляти товари, як у магазині. Один, Кольб на прізвище, уже літній, досить брудний тип, якось привіз мені з Антверпена оксамиту на сукню; другий, Больдіг, був молодший, із тих, знаєте, веселих нігілістів, які з початку сорок четвертого року фабрикувались масово. Меткий хлопець, нічого не скажеш: мав одне око скляне, протез замість руки й усі груди в орденах і цинічно використовував усе те — й скляне око, й протез, і срібло на грудях,— як козирі в життєвій грі. Йому було начхати на „фюрера, народ і батьківщину“ навіть ще більше, ніж мені, бо коли без фюрера я, звісно, обійшлась би радісінько, то наша рейнська батьківщина, наш рейнський народ не байдужі мені. Той міг, не довго думавши, потягти Шельф, що після Лені була серед нас найсоковитіша, в теплицю, щоб там із нею, як він казав, „мишку піймати“ або „синичку послухати“ — у нього багато було таких висловів,— нібито для того, щоб вона, з Пельцерового дозволу, зрізала йому кілька квіток. Я б не сказала, що він був зовсім несимпатичний — тільки цинік і нігіліст такий, що аж моторошно. Він і Кремпа часом пробував підбадьорити: то кілька сигарет йому тицьне, то лясне по плечу й скаже: „Втішайся війною, друзяко, бо мир буде жахливий!“ Це тоді була така приповідка. Той другий, Кольб, гидкий був тип, усе з руками ліз, лапати. Ну, а щодо Пельцера... по-теперішньому кажучи, з огляду на становище в похоронному господарстві тоді, звичайно, виник чорний ринок на все: вінки, стрічки, квіти, труни,— а на вінки для тузів, героїв та жертв бомбардувань він, звичайно, діставав дотацію. Кому це приємно ховати своїх рідних без вінка? А що й військових, і цивільних умирало дедалі більше, то труни стали використовувати по кілька разів, а потім і взагалі як бутафорію: голий чи майже голий труп, зашитий у парусину, а згодом навіть у мішковину, а ще згодом тільки загорнений, крізь відкидне дно випадав на землю, бутафорську труну лишали ще часинку постояти, навіть прикидали трохи землею про людське око, але щойно відійдуть небіжчикові родичі, салютна команда, бургомістр та інше начальство — „неодмінний жалобний почет“, як казав Пельцер,— щойно вони трохи відійдуть, з очей сховаються, труну зразу витягали, підфарбовували, а могилу квапливо засипали — так квапливо, як на єврейському похороні. Можна було казати: „Прошу, хто на черзі“,— як у перукаря, Пельцера, звичайно, завидки брали, що похоронні бюро стільки деруть за позичені труни та інше причандалля, і він незабаром додумався, що й вінки можна використовувати не раз, а двічі, тричі й навіть п'ять разів. Але, щоб це робити, треба було домовитись із цвинтарними сторожами, підмогоричувати їх. Скільки разів можна вжити один вінок — це, звичайно, залежало від тривкості матеріалу; до того ж це давало нагоду вивідати виробничі секрети конкурентів, щоб запозичити їхні халтурницькі методи. Певна річ, цю справу треба було як слід організувати, дібрати таких спільників, щоб уміли мовчати,— а для цієї ролі годилися тільки Грунч, Лені, Кремер і я. І сказати по правді — ми не відмовлялися. Траплялись нам часом і вінки з сільських квітникарств — зразки справжньої довоєнної якості. А щоб ніхто не помітив, ми діяли як „ревізійна група“. Кінець кінцем, дійшло й до стрічок. Пельцер почав спритно навертати замовників так, щоб вони замовляли написи якнайзагальнішого змісту, а отже, зростали шанси на те, що стрічку можна використати вдруге. Такі написи, як „Від тата й мами“, під час війни потрібні досить часто, і навіть більш індивідуальні, як „Твій Конрад“ або „Твоя Інгрід“, теж мали певні шанси, якщо стрічку випрасувати, трохи підмалювати й сховати в шафу до того дня, поки знову якомусь там Конрадові чи якійсь Інгрід доведеться когось оплакувати. Пельцерова улюблена приповідка в той час — а втім, і завжди — була: „Всяка дрібниця на щось згодиться“. І нарешті Борис подав ідею, що виявилась досить прибутковою — а взяти її він міг тільки з дешевої німецької белетристики,— знов запровадити допотопний напис: „Рідному, оплаканому й незабутньому“. Вийшло те, що нині називають „бестселером“, такою стрічкою можна було користуватись, поки вона не зноситься. І навіть зовсім рідкісні імена, як наприклад „Твоя Гудула“, Пельцер теж зберігав».

Ільза Кремер із цього приводу: «Так, це правда, і я теж допомагала. Влаштовували вечірню зміну, щоб не так було помітно. Він казав, що ніякого блюзнірства тут нема, бо вінки не з могил, а зі смітника. Мені, власне, було однаково. Адже приробіток добрий, та й, кінець кінцем, що в цьому такого поганого? Яка з того користь і кому це поможе, коли вінок зотліє на смітнику? Та врешті хтось таки поскаржився на нього за наругу над могилами й пограбування мерців, бо ж люди приходили другого чи третього дня на кладовище й бачили, що вінка вже немає,— але тут, ніде правди діти, він повівся дуже порядно, нікого з нас не вплутав, навіть Грунча, сам пішов на суд, усе взяв на себе, і мені потім розказував один знайомий, що він дуже спритно боронився, звертаючи все на те національне страшило, що тоді називали „злиденний похорон“. Визнав, що справді припускався деяких порушень, пожертвував тисячу марок на госпіталь і сказав, як мені розповідав той мій знайомий,—„Панове, колеги, друзі по партії! (Адже його справу розглядав не справжній суд, а тільки цеховий комітет та ще потім суд честі нацистської партії). Я борюсь на фронті, незнайомому більшості з вас; але на тих фронтах, що їх ви знаєте краще за мене, хіба вже не дивляться на деякі речі крізь пальці?“ Звісно, на якийсь час він ті фіглі з вінками облишив зовсім, але з кінця сорок четвертого року вже такий розгардіяш почався, що хто там міг іще дбати про таку дрібницю, як вінки та стрічки!»

VII

Оскільки старий Грунч завжди щиро вітав у себе авт. й запрошував приходити ще, той відвідував його кілька разів підряд і разом з ним утішався справді райською тишею, що панує на замкненому кладовищі теплими передосінніми вечорами; дослівно цитовані далі Грунчеві свідчення це зведені докупи результати чотирьох розмов, що всі почались і закінчились у цілковитій згоді між їх учасниками. Під час цих розмов, із яких перша відбулась на лавці під бузиновим кущем, друга — на лавці під олеандровим, третя — під жасминовим і четверта — під рокитниковим кущем (старий Грунч любить переміну і заявляє, що в нього є ще й інші улюблені лавки під іншими кущами), співрозмовники курили, пили пиво, а часом прислухалися до далекого вуличного шуму, майже приємного на такій відстані.

Резюме першого візиту (під бузиновим кущем): «О, це мені подобається, коли наш Вальтерчик говорить про економічні можливості. Він таки справді завжди з них користався, ще дев'ятнадцятирічним, під час першої світової війни, коли служив у польовій господарській роті. Польова господарська рота? Це ті, що прибирають бойовище після бою,— адже там багато лишається того, що може ще придатись армії: каски, рушниці, кулемети, набої, навіть гармати, і кожну фляжку підбирають, кожного загубленого кашкета, ремінь тощо — ну, і, звичайно, там валяються вбиті, а у них здебільшого щось буває в кишенях: фотографії, листи, гаманці, а в гаманцях і гроші; то про Вальтерчика мені один хлопець розказував, що той не гребував і золотими зубами, однаково чиїх солдатів — їхніх чи наших. А саме тоді на європейському фронті вперше з'явились американці, і Вальтерчик на трупах уперше показав те, що він називає діловим хистом. Звісно, такі речі суворо заборонялися, але ж люди — про вас я не кажу — здебільшого помиляються, коли думають, ніби того, що заборонено, й справді не роблять. Ось у цьому якраз Вальтерчикова сила: він не зважає на закони та приписи, а дбає тільки про те, щоб не попастись. Отож він уже з першої світової війни, у дев'ятнадцять років, вернувся з кругленьким капітальцем — чималий жмуток доларів, фунтів та французьких і бельгійських франків, ще й гарненька торбиночка золота. А діловий хист він довів, виявивши дивовижний нюх на нерухоме майно — земельні ділянки з будівлями й без, переважно без, але не минав і з будівлями. В той час долари й фунти були дуже дорогі, а земля, надто на околиці, дуже дешева — там морген, тут морген, по змозі ближче до магістрального шосе, ну, і кілька будиночків збанкрутілих ремісників та крамарів у центрі міста. Потім наш Вальтерчик подавсь на заробітки — так би мовити, в мародери мирного часу: викопував похованих американських солдатів і пакував у цинкові труни для перевозу до Америки; там знов же було на чому руки погріти, і законно, і незаконно, бо ж гидливі американці платили за таку роботу дуже щедро, та й у викопаних часом бували золоті зуби, отже, до нашого приятеля знову пливли долари, і законні, й незаконні, саме коли на них дефіцит був,— а за долари знов діляночки, невеличкі, зате в самому центрі, де прогоряли дрібні бакалійники та ремісники».

Резюме розмови під олеандровим кущем: «Вальтерові було чотири роки, як мене в чотирнадцять віддали до старого Пельцера в науку, і всі ми, як і його батько та мати, називали його Вальтерчик, то вже так воно до нього й прилипло. Гарні то були люди — вона трошки надміру побожна, мало не щодня в церкві, він свідомий безбожник... ну, звісно, зразка дев'ятсот четвертого року. Ніцше читав, певна річ, і Стефана Георге, і не те щоб схиблений був, але трошки химерний; нажива його не дуже цікавила, більше саме квітникарство, досліди, все ганявся за якоюсь мрією, „блакитною квіткою“, одне слово, чи то „новою квіткою“. З самого початку брав участь у молодіжному русі, й мене теж залучив: я й досі ще можу проспівати „Робітничі маси“ від початку до кінця (Грунч заспівав): „Хто злото добуває? Хто оре і кує? Хто тче шовки і сукна? Хто хліб усім дає? Хто всіх збагачувати звик, а сам у злиднях цілий вік? То робітничі маси, то пролетаріат! Хто з ранку і до ночі працює, як воли, щоб інші у розкошах і в лінощах жили? Хто рух всьому на світі дав, а сам не має жодних прав? То робітничі маси, то пролетаріат“.

Отож я чотирнадцятирічним підлітком з найубогішого ейфельського села, яке лишень ви можете уявити, попав у науку до Гайнца Пельцера. Він опорядив мені комірчинку в теплиці, з ліжком, столом і стільцем, якраз біля печі, і харчувався я в нього, і грошей трохи одержував — він і сам харчувався не краще й грошей для себе мав не набагато більше. У нас були комуністичні звичаї, хоч ми не знали цього слова й не тямили, що це таке. Від Пельцерової дружини я одержував посилочки, коли мене до армії забрали тисяча дев'ятсот восьмого року — службу відбувати мене завезли аж на той кінець, у непривітний край, до Бромберга; і куди, ви думаєте, я у відпустку приїздив? Не додому на село, в ту діру, де порядкували чорні сутани, а до Пельцерів. Вальтерчик усе, було, крутиться біля нас і на грядках, і в теплиці — гарненьке хлоп'я, тихе таке, не ласкаве й не понуре, і як добре подумаю, то знаєте, що його зробило не таким, як батько? Страх. У них завжди був клопіт із судами, з простроченими позичками, часом і нам, кільком робітникам, доводилось віддавати свої мізерні заощадження, щоб відвернути катастрофу. Квітникарство тоді ще не було золотим дном, то вже згодом уся Європа схибнулась на квітах. А Гайнц Пельцер до того ж весь час виводив свої „нові квіти“. Він казав, що для нових часів потрібна нова квітка, і йому ввижалося щось зовсім фантастичне, але так він його й не знайшов, хоча цілі роки чаклував над грядками та вазонами, мов той алхімік, змішував, угноював, схрещував... Та виходили в нього тільки дегенеративні тюльпани й звироднілі троянди, якісь бридкі покручі. А у Вальтерчика, як він у шість років пішов до школи, тільки одне слово було в голові: „канавець“ — це він так судових виконавців називав. „Мамо, а сьогодні ще прийде канавець? Тату, а сьогодні більше не прийде канавець?“ Страх, я вам кажу, страх його зробив таким, як він є. Звісно, з гімназією нічого не вийшло, з четвертого класу мусив покинути, став за учня в квітникарстві, начепив зеленого фартуха, й каюк, якраз у чотирнадцятому році, а коли хочете мою думку знати, то в чотирнадцятому році не тільки Вальтеровій гімназичній науці, а всьому, всьому каюк настав. Мені тоді було вже двадцять чотири роки, то я знаю, що кажу: тоді настав каюк усьому соціалістичному в Німеччині. Ох, йолопи клаповухі, як їх обкрутив той смердючий кайзер! І Гайнц, Вальтерів батько, теж це збагнув і покинув нарешті свої дилетантські досліди. Йому, як і мені, довелося натягти мундир, і ми обидва — зі злості, з туги, з розпачу — стали фельдфебелями. Як я їх ненавидів, отих телят-новобранців, отих бравих хлопців, слухняних, вірнопідданих, безмозких! Ненавидів і муштрував без жалю. Так я став „котолупом“ і цілими отарами, цілими батальйонами вимуштровував та випихав їх на фронт із Гакертоєрських казарм, таких самісіньких, як казарми в Бромбергу — в ротну канцелярію третьої роти я б і сонний утрапив. А в кишені, в гаманці, я весь час носив невеличку фотографію Рози Люксембург. Мов ту іконку носив, аж поки й потерлася геть, як іконка. Ну, а в солдатській раді я не був, ні: для мене історія Німеччини скінчилася в чотирнадцятому році... а потім, як відомо, панове соціал-демократи замордували Розу Люксембург, дозволили замордувати... а врешті ще й наш Вальтерчик на війну пішов, і, може, це було найрозумніше — золоті зуби та долари складати. Мати його, Адельгейда, була гарна жінка, колись навіть на вроду незгірша, тільки дуже рано зів'яла, скисла, ніс зробився гострий та червоний, а біля рота гіркі зморшки, те, чого я не терплю, бо бачив їх і в своєї бабусі, й у матері — і на їхніх гарних обличчях видно було тільки страждання, тільки кислий вираз, і вони теж тільки сутанників слухали, і щоранку до утрені, й по обіді молитви, й після вечері знов молитви... правда, нам самим частенько доводилось до церкви чи до цвинтарної каплиці, бо ми позичали коновки на вербну неділю і всяке таке начиння, і тоді нам дуже до речі були Адельгейдині церковні знайомства, і на всяких святах спілок, цехових тощо... але сам я ладен був плюнути на вівтар, лише ради Адельгейди не робив того. А потім Гайнц іще пиячити почав... отож я розумію, що Вальтерчикові не сиділося вдома: подався мертвих американців викопувати, тоді в добровольчий корпус на півроку, до Сілезії, здається, а після того якийсь час побув у місті, пробував виступати на рингу, як професіонал, тільки недовго, трохи й сутенерством підробляв — спершу у зовсім дешевих повій, що за чашку кави продаються, далі в шикарніших... Потім став комуністом, до їхньої партії вступив, тільки знов ненадовго. Говорити багато він не любив, і що його земельні ділянки не дають прибутку, це його не бентежило: квітникарством гребував, це ж бо така робота — руки брудні, земля в шкіру в'їдається, а наш Вальтерчик завжди був чепурунчик і про здоров'я дуже дбав: щоранку гімнастика, й пробіжиться, і під душ, гарячий і холодний, а сніданок удома — кава з цикорію та повидло — був для нього надто вбогий, він мерщій ушивався до своєї сучої кав'ярні, а там яєчка, натуральна кава, коньячок — однаково платили за те все бахурі. І, звісно, при першій змозі автомобіль, хай навіть дешевенький».

Резюме розмови під жасминовим кущем: «З батьком та матір'ю він завжди був ласкавий, я навіть ладен повірити, що він їх справді любив. Матері ніколи гострого слова не скаже, а вона, Адельгейда, ставала дедалі сумніша, вона й умерла, напевне, від того смутку, така понура, кисла... а шкода, колись була гарненька й квітуча — дев'ятсот четвертого, як я став у них працювати, вона завжди була весела й чепурна. Ну, згодом, як Вальтерчик, бувало, повезе з нами коновки до церкви, то побачили б ви, як він умів стати на коліно перед вівтарем, та руку в кропильницю... наче вродився для того. А тридцять другого подався в штурмовики, на початку тридцять третього брав участь у „акціях“ проти політичних діячів — правда, не вколошкав нікого, тільки грабував, забирав гроші та коштовності й давав змогу втекти. Видно, вигідне було діло, бо зразу нову автомашину купив, нові костюми, а потім ще була нагода дешевої єврейської земельки підкупити: там крамничка, там ділянка під забудову... про це він сам каже: „всяке бувало“. А тоді раптом з нього зробився такий пристойний, чепурний добродій, з манікюром на руках, і оженився в тридцять четвертому, з добрим посагом, звісно, узяв Прумтелеву дочку Єву, таку, знаєте, панянку з витонченими нахилами, не те щоб норовисту, тільки трохи істеричну. Батько її мав кредитну касу, а потім ще й ломбардик... ну, а дочка читала Рільке і грала на флейті. За нею він теж узяв трохи земельки й добру купу грошей. Після тридцять четвертого він став почесним командиром штурмовиків, однак від усяких гидких справ, від звірства ухилявся, цього йому ніхто не закине, що він був звірюкою, тільки на землю загребущий. Найчудніше було те, що він, чим дужче багатів, тим робився людяніший, навіть у „кришталеву ніч“[19] нічим не поживився. Він уже ходив тільки в ресторани, на концерти, в оперу — за абонементом, звісно,— і двійко діточок у нього народилось, утішні дітки, він їх просто обожнював: Вальтер і маленька Єва, а в тридцять шостому дістав у спадщину квітникарство, бо Гайнц потроху чи то висох з туги, чи згорів від пияцтва, а я став у Вальтерчика за управителя, ми відкрили майстерню та почали робити вінки на замовлення влади, він подарував мені частину господарства, що оце й досі моя, розщедрився, нічого не скажу, і ніколи я від нього не чув лихого слова чи якого докору. Справа там пішла на лад, як Гайнц і сердешна Адельгейда вже в домовину лягли».

Резюме розмови під рокитниковим кущем: «Дехто каже, що це була б образа навіть для наці — назвати Вальтера нацистом. Зовсім змінився він у сорок четвертому році, як уже в Лені оте закрутилося з росіянином. Йому ж про них обох нагадували — і телефоном, і так,— щоб з ними, боронь боже, нічого не сталось. А зміна була в тому, що він став замислений. Він же сам розумів, що війну програно і що після війни йому нітрохи не зашкодить, коли він тепер добре ставитиметься до полоненого росіянина та до Груйтенової дочки, але ж... як довго ще триватиме війна? От від яких думок тоді у всіх нас голови пухли: як пережити останні місяці, коли весь час когось розстрілювали або вішали, коли ніхто не був у безпеці — ні нацисти, ні ненацисти — і хай йому чорт, як же довго це тривало, поки американці допхалися нарешті від Ахена до Рейну, трохи не цілих півроку. По-моєму, Вальтерчик, урівноважений, здоровий чоловік, що без тями любив своїх дітей, тоді вперше пізнав те, про що доти й гадки не мав: внутрішній конфлікт. Він жив собі за містом у своїй віллі, мав двох випещених псів, гарненьких діточок, автомобіль, земельку. Старі свої ділянки він продавав під будинки й казарми — не за гроші, ні, на гроші він ніколи не був дуже ласий, він волів щось певніше — удвічі, втричі більшу площу, тільки далі від центру, за містом. Бо він був оптиміст. Про здоров'я дуже дбав: щоранку побігає парком, тоді душ і добрий сніданок, тепер уже вдома, а як коли в церкву доведеться, вмів саме вчасно стати на коліно чи хутенько перехреститись. І ось звідкись узялися на його голову ця Лені й цей Борис — він і симпатизував їм, вони були найкращі робітники в нього, і хтось їх захищав, хтось невідомий йому, але дуже сильний — однак була ж іще й інша сила, що могла будь-кого вмить повісити, розстріляти або кинути в концтабір. Ви тільки не подумайте, ніби Вальтерчик раптом відкрив у собі той сторонній предмет, що його дехто знає під назвою „сумління“, або ж ніби він, тремтячи від страху чи цікавості, раптом збагнув доти зовсім не зрозуміле йому чужоземне слово, наблизився до не знаного йому чужого краю, що його часом називають „моральність“. Ні, ні. Ніщо його не тривожило, поки він багатів — тобто всередині не тривожило, бо зовні таке іноді бувало (адже й у наці, й у штурмовиків не обходилось без гризні). Він навіть частенько мав труднощі, і тоді ще, як у польовій господарській роті був, і в тридцять третьому, як за гроші давав утекти політичним діячам. Він і перед судом стояв, звичайним і „партійним судом честі“ — тоді, як занадто вже знахабнів зі старими вінками та стрічками. Труднощів досить, але він їх не боявся, переборював, спокійно відкидав з дороги, посилаючись на ідейну й економічну вагу своєї діяльності як невтомного борця проти того ворога нації, що тоді називався „злиденний похорон“. Труднощі бували, але в конфлікт із самим собою за те, що йому було корисне, він ніколи не потрапляв. Йому було байдужісінько й до євреїв, і до росіян, і до комуністів, і до соціал-демократів, і до всіх на світі,— але як повестись тепер, коли нагорі одна сила стоїть проти другої, а крім того, Борис і Лені симпатичні йому особисто і навіть — оце-то збіг обставин — вигідні? Він чхав на те, що війну програно, політикою він не цікавився так само, як і „боротьбою, в якій вирішується доля німецького народу“,— але, стонадцять чортів, хто міг йому сказати, яка вічність лишалася ще до кінця війни в липні сорок четвертого року? Він був певен, що треба переключатись на програну війну, але ж як знати, коли можна й слід буде це зробити?»

Тут до речі буде підбити підсумки й поставити кілька питань, на які читач повинен відповісти сам. Насамперед — статистичні дані й деякі зовнішні подробиці. Хто уявляє собі Пельцера слизьким типом, із сигарою в зубах, той помиляється. Він дуже чепурний чоловік, у костюмі від доброго кравця, завжди носив і носить модні краватки, що личать йому навіть у сімдесят років. Він курить сигарети, на вигляд був і є справжній джентльмен, і хоч раніше ми описували, як він плювався, треба додати, що плюється він дуже рідко, а в згаданому тут випадку його плювок відігравав роль історичного розділового знаку, а можливо, був у ньому й натяк, на чиєму він боці. Він мешкає у віллі, яку не називає віллою. Зріст його 1 м 83 см, вага — за свідченням його сина-лікаря, що лікує і його,—78 кг, чуб дуже густий, колись темний, тепер тільки ледь-ледь сивуватий. Чи справді його слід розглядати як класичний приклад «mens sana in corpore sano»? Чи знав він колись С. І, С. III, і П.? Хоч йому, здається, властива майже непохитна самопевність, до його С. II не пристав би жоден із наведених у підрозділі про С. II прикметників, і коли йому часом трапляється всміхатись, його усмішка схожа скорше на усмішку Мони Лізи, ніж на усмішку Будди. Якщо вбачати в ньому людину, що не боїться зовнішніх конфліктів і не знає внутрішніх, що дожила без жодного внутрішнього конфлікту до липня 1944 року, тобто до сорокачотирьохрічного віку, розширила вп'ятеро батькове підприємство і не гребує «всякою дрібницею», то треба все ж пам'ятати, що він уже в досить поважних літах, у сорок чотири роки, вперше був збитий з позицій непохитної самопевності й з острахом ступив на не знаний йому грунт.

Якщо взяти до уваги ще одну з його прикметних рис — майже непристойно сильну чуттєвість (його звички в тому, що стосується сніданку, цілком збігаються зі звичками Лені), то, можливо, легко буде зрозуміти, в який прикрий внутрішній конфлікт потрапив він з середини сорок четвертого року. А якщо згадати й другу прикметну рису — майже непристойно сильну життєву снагу, то неважко уявити, в який ще прикріший конфлікт потрапив він після липня сорок четвертого року. Авт. пощастило добути дуже важливі дані, що характеризують Пельцерову поведінку під самий кінець війни. 1 березня 1945 року, за кілька днів перед вступом американців до міста, він подав письмову заяву про вихід із нацистської партії й штурмового загону, відмежувався від усіх злочинів, чинених цими організаціями, і оголосив себе (далі цитується його заява, завірену копію якої можна побачити у авт.) «чесним німцем, одуреним і зведеним з пуття». Очевидно, він напередодні вступу американців зумів розшукати ще не зачинену німецьку пошту чи принаймні поштового службовця. Є й квитанція,— звичайно, згиджена печаткою із «збанкрутілим стерв'ятником». Отже, коли американці вступили в місто, Пельцер мав повне право запевняти, що він не член нацистської організації. Він дістав дозвіл держати квітникарство і майстерню вінків: адже, хоч кількість похоронів значно зменшилася, зовсім вони не припинились. Пельцерів коментар про непохитність його ремесла: «Люди вмирали, вмирають і вмиратимуть».

Та перше він мусив якось пережити майже цілий рік війни в дедалі тяжчих умовах, і потроху в нього склалася звичка, коли хтось про щось просив (відпустити з роботи у якійсь справі, або виплатити аванс чи збільшити платню, або видати для роботи ще квітів), відповідати: «Я ж не нелюд». Усі ще живі свідки, що працювали тоді в майстерні, підтверджують, що цей вислів не сходив у нього з язика. «Він ці слова бубонів, мов якусь молитву (Гельтоне), чи то заклинання, ніби сам себе хотів переконати, що він справді не нелюд, і часом вимовляв їх зовсім не до речі — наприклад, якось я його спитала, чи всі здорові у нього вдома, і він відповів: „Я ж не нелюд“,— а то ще, коли хтось — не пам'ятаю вже, хто — спитав, який сьогодні день, понеділок чи вівторок, він теж сказав: „Я ж не нелюд“. Його навіть перекривляли,— Борис, зокрема,— звичайно, з належною стриманістю. Наприклад, одного разу, коли я передала Борисові вінок, прив'язати стрічку, він сказав: „Я ж не нелюд“. Це навіть із психологічного погляду цікаво, що тоді робилося з Вальтером Пельцером».

Свідчення Ільзи Кремер цілком збігається з вищенаведеним: «Авжеж, він так часто це казав, що ми вже й уваги не звертали, наче не чули, воно в нього виходило так, наче „з нами бог“ або „господи, помилуй“ у церкві, а згодом він почав варіювати оте „Я ж не нелюд“ і казати ще: „Хіба ж я нелюд?“»

Грунч (під час одного пізнішого, недовгого візиту, коли, на жаль, не пощастило спокійно посидіти під бузиновим та іншими кущами): «Так, це правда. Це правда. „Я ж не нелюд“ —„Хіба ж я нелюд?“ — це він, бувало, мурмотів навіть на самоті, собі під ніс. Я часто це чув і вже пускав повз вуха, бо воно в нього стало таке природне, майже як дихання. Що ж (Г. злісно засміявся), може, його трохи муляли й золоті зуби, і крадені вінки, стрічки та квіти, і ділянки, що їх він і під час війни скуповував. До речі, подумайте-но при нагоді, як дві-три чи там чотири жмені золотих зубів різної національності обертаються в земельну ділянку, спершу начебто нічим не принадну, а тепер, через п'ятдесят років, там розмістився великий бундесверівський штаб і платить Вальтерчикові добрі гроші за оренду...»

Авт. пощастило навіть натрапити на слід того визначного політичного діяча Веймарської республіки, і слід той привів до Швейцарії, де, щоправда, знайшлася вже тільки його вдова — літня, вже зовсім похила пані, що мешкає в одному базельському готелі й дуже добре пам'ятає той епізод. «Звичайно, найголовніше те, що ми завдячуємо йому своє життя. Це правда. Він урятував нас від загибелі, але не забувайте, як високо піднестись — чи то як низько скотитися — треба було тоді, щоб мати змогу подарувати комусь життя. Про цей бік справи чомусь завжди забувають; коли Герінг потім запевняв, що він урятував життя кільком євреям, то згадайте: а хто в ті часи мав змогу когось урятувати? І що це за такі деспотичні порядки, коли людське життя залежить від чиєїсь ласки? Справді, вони вистежили нас у лютому тридцять третього року на віллі одних наших знайомих у Бад-Годесберзі, і цей чоловік — Пельцер?.. може, й так, я ніколи не знала його прізвища,— безжально, як грабіжник, забрав усі наші гроші, всі мої коштовності, ще й зажадав, щоб ми йому чек виписали не як хабар, ні, знаєте, як він це висловив? „Я продаю вам свій мотоцикл, ви його знайдете біля садової хвіртки, і даю добру пораду: їдьте через Ейфель, не до Бельгії чи Люксембургу, а на південь, за Саарбрюкеном виїдете до кордону, а там самі пошукайте таких, щоб помогли вам перебратись на той бік. Я не нелюд,— сказав він, а втім, це ваше діло, чи вартий для вас такої суми мій мотоцикл і чи вмієте ви на ньому їздити. Він марки „цюндап“. На щастя, мій чоловік змолоду був завзятим мотоциклістом, але ж відтоді... від тої молодості минуло вже двадцять років, і не питайте мене, як ми добулись через Альтенар і Прюм до Тріра — я на задньому сідлі,— а в Трірі, на щастя, знайшлися товариші з нашої партії й переправили нас — не самі, а через своїх людей — у Саарську область. Так, ми завдячуємо йому своє життя — але ж він так само міг і відібрати його. Ні, не нагадуйте мені, будь ласка, про все це і йдіть собі. Ні, прізвища того чоловіка я не хочу знати“.»

Сам Пельцер майже нічого з вищенаведеного не заперечує, тільки інтерпретує його трохи не так, як усі інші. Оскільки він взагалі людина надзвичайно балакуча і відчуває потребу виговоритись, авт. може будь-коли телефонувати йому, відвідувати його, розмовляти з ним скільки завгодно. Треба ще раз нагадати: Пельцер аж ніяк не здається темним, слизьким, підозрілим типом. Він цілком пристойна людина й, безперечно, був би на своєму місці як директор банку, як голова ради нагляду, а якщо уявити його відставним міністром, то можна б дивуватися, чого це він так рано пішов на пенсію, бо він має вигляд не сімдесятирічного чоловіка, а скорше шістдесятичотирьохрічного, який уміє здаватися шістдесятиоднорічним.