Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Коли авт. спитав про його службу в польовій господарській роті, він не намагався ухилитись од відповіді й нічого не заперечував, хоча й не стверджував, а тільки дав таке майже філософське пояснення: «Розумієте, якщо я колись щось ненавидів і ненавиджу досі, то це безглузда марнотратність, я підкреслюю — безглузда, бо сама собою марнотратність добра річ, коли в неї є якийсь сенс і мета: можна часом труснути гаманцем, піднести розкішний подарунок абощо, але безглузда марнотратність бере мене за печінки, а те, що робили зі своїми мертвяками американці, для мене якраз підходило під назву „безглузда марнотратність“. Скільки витрачалося грошей, роботи, матеріалів, щоб у двадцять другому чи двадцять третьому році перевезти останки якого-небудь Джіммі, приміром, з Бернкастеля, де він дев'ятнадцятого року помер у госпіталі, до Вісконсіну! Навіщо це? І невже доконче було треба, щоб і кожен золотий зуб, кожна обручка, кожен золотий медальйончик на ланцюжку, який знайдеться при останках, теж їхав до Америки? І невже ви гадаєте, ніби все, що ми кілька років перед тим забирали з гаманців після бою на Ліс або під Камбре,— невже ви гадаєте, що ті долари, якби ми їх не взяли собі, пішли б далі ротної чи батальйонної канцелярії? А щодо вартості мотоцикла, то її визначає історична ситуація й гаманець того, хто в цій історичній ситуації потребує мотоцикла.

Господи, невже я не довів, що теж умію бути щедрим? І можу піти проти власних інтересів, коли йдеться про людську долю? Чи ви взагалі можете збагнути, яке ризиковане було моє становище з середини сорок четвертого року? Я свідомо, умисне знехтував своїм громадянським обов'язком, щоб ті двоє молодят могли пізнати оте коротке щастя. Я ж бачив, як вона тоді поклала руку йому на руку, і примічав, як згодом вони час від часу на дві, три, чотири хвилини удвох зникали в теплиці, де у мене лежав торф, солома, верес та всі матеріали на вінки,— і гадаєте, я не помічав того, чого решта, очевидно, справді не помічала,— що під час повітряних тривог ті двоє часом зникали на годину й на дві? Я не тільки порушив свій обов'язок як громадянин, я чинив проти власних інтересів як чоловік, бо визнаю відверто — я ж ніколи не приховував своїх захоплень,— що сам накидав оком на Лені — навіть обома очима. Я й досі — можете спокійно сказати їй це,— я й досі не байдужий до неї. Ми, фронтовики й квітникарі, часом буваємо досить вульгарні, і те, що нині описують так делікатно, мудровано та витончено, називали просто „поборюкатись“ — це я вертаюсь до тодішньої своєї манери висловлюватися, щоб показати, який я тепер щирий з вами. То з Лені я б вельми радий був „поборюкатися“. Отже, я приносив жертву не тільки як громадянин, не тільки як хазяїн, не тільки як член нацистської партії, а ще й як чоловік. Правда, я принципово проти всяких романів, чи інтрижок, чи „борюкання“, коли хочете, між хазяїном і робітницями, але як зачепить мене самого, то я відкидав усі принципи, слухався тільки свого серця і, ні хвилини не вагаючись, не одну „поклав на спину“ — ми ще й так це діло називали. Кілька разів була в мене морока з дівчатами, і з курдупочками, й зі здоровулями, надто зі здоровулями, як-от з Адель Кретен — вона мене кохала, дитину від мене привела й неодмінно хотіла побратися зі мною, вимагала, щоб я розлучився з дружиною. Але я, знов же, принциповий ворог розлучення, вважаю його хибним розв'язанням складної проблеми, отож я спорядив для Аделі квіткову крамничку на Гогенцоллернському проспекті, подбав і за дитину: Альберт уже в реальній гімназії вчиться, ого майбутнє забезпечене, і сама Адель — статечна й заможна жінка. З мрійниці Аделі — вона була така собі квітникарка-філософ, як у наших колах кажуть, захоплювалася природою і таке інше — вийшла розумна чесна й ділова комерсантка. А за Бориса й за Лені я з початку сорок четвертого року стільки натрусився зі страху, стільки холодного поту пролив... пошукайте-но, знайдіть-но хоч одну людину, що зможе вам довести, ніби я був нелюд».

Справді, ніхто з причетних до цієї історії людей не міг би з цілковитим переконанням сказати про Пельцера, що він був нелюд. Треба тільки зазначити тут як незаперечний факт, що зі своїм холодним потом Пельцер поводився не дуже економно. Він почав проливати його на півроку раніше, ніж слід, і хай самі читачі вирішують, вірити йому чи ні. Засклена будка Пельцерової контори (вона ще й досі ціла. Грунч використовує її як склад готової продукції, ставлячи там призначені на продаж вазони з квітами та різдвяні намогильні ялинки) містилась у центрі підприємства: теплиці прилягали до неї, якщо вже додержуватись топографічної точності, з півдня, півночі й сходу; в тій конторі Пельцер якнайпедантичніше реєстрував усі вирощені в теплицях квіти (згодом він доручив цю справу Борисові), перше ніж передати частину їх до майстерні вінків, частину Грунчеві, на якому лежав обов'язок прикрашати могилки за досить нечисленними в той час абонементами, а решту — пустити в більш чи менш вільний продаж. З заходу до бюро й до всіх теплиць прилягала майстерня вінків, що мала безпосередні виходи до двох крайніх теплиць, і Пельцер, звичайно, мав змогу стежити за всім, що там робилося. Він справді міг примічати, що Лені й Борис іноді майже зразу одне за одним виходили до вбиральні (вона в нас була одна, і для чоловіків, і для жінок) або до котроїсь із теплиць по матеріали На вінки. З погляду вимог протиповітряної оборони становище на Пельцеровому підприємстві було, як неодноразово заявляв тодішній уповноважений ППО фон ден Дріш, «злочинне», бо найближче бомбосховище, що хоч трохи відповідало вимогам інструкції, містилося метрів за двісті, в будинку міської цвинтарної управи, і, знов же за інструкцією, до того сховища не мали права заходити євреї, радянські громадяни та поляки. Неважко здогадатися, що на дотриманні цього припису особливо енергійно наполягали Кремп, Ванфт і Шельф; але що ж діяти з радянським полоненим, коли падають англійські чи американські бомби, хоча й не призначені для нього, однак цілком спроможні його вбити? Власне, те, що він міг загинути, не становило проблеми. Кремп висловився про це так: «На одного менше — велике діло!» (Свідок Кремер). Проте виникало ще одне ускладнення: а хто ж стерегтиме радянського полоненого, поки німці рятуватимуть (нехай тільки формально) своє життя в бомбосховищі? Невже залишити його самого, без сторожі, щоб він дістав змогу досягти стану, хоча й не кожному знайомого практично, але теоретично відомого кожному під назвою «воля»? Пельцер розрубав цей гордіїв вузол: він просто відмовився користуватись бомбосховищем, заявивши, що «воно однаково ні від чого не захищає. Це ж домовина, а не сховище»,— думка, яку неофіційно поділяли й органи міської влади. Отже, під час бомбардувань він залишався в конторі, поручившись, що радянський полонений не зможе «так легко» вирватися на волю. «Кінець кінцем, я сам був солдатом і свій обов'язок знаю». А Лені, що зроду ні разу не ступила до бомбосховища чи до підвалу (і в цьому ми знов же вбачаємо подібність між нею й Пельцером), сказала, що вона «просто виходитиме на кладовище й чекатиме кінця тривоги там». А згодом зійшло на те, що «всі просто розбігалися хто куди, і протести того йолопа фон ден Дріша не допомагали, а письмові його рапорти Вальтерчик перехоплював через одного знайомого» (Грунч). «Адже то було безглуздя — ховатись у цвинтарній управі, то було не бомбосховище, а душильня, та й годі, бутафорія, звичайнісінький погріб, перекритий ще кількома сантиметрами бетону,— його б і запалювальна бомба пробила». Як наслідок, під час повітряних тривог наставала анархія, бо працювати не дозволялось, радянського полоненого не можна було спускати з ока, а решта всі розбігалися «хто куди». Пельцер залишався в своїй конторі, стеріг Бориса, поглядав раз у раз на годинника й нарікав на змарнований робочий час, який він мусив оплачувати, не маючи з нього прибутку. А що фон ден Дріш весь час присікувався до Пельцера за погане затемнення вікон, то згодом він «почав вимикати світло — й пітьма витала над водами» (Грунч).

Що ж робилося в тій пітьмі?

Чи вже з самого початку 1944 року, коли Пельцер почав труситися зі страху та обливатись холодним потом, Борис із Лені іноді «борюкалися»?

Зі слів єдиного свідка, перед яким Лені розкривала своє інтимне життя,— Маргрет Шлемер — можна досить точно реконструювати такий розвиток любовних стосунків між Борисом і Лені. Після того першого «накладення руки» Лені часто бувала у Маргрет вечорами, а врешті стала й ночувати в неї і зробилась «напрочуд балакуча» — так само, як Борис перед Богаковим зробився «навдивовижу балакучий». Правда, Борис не розповідав Богакову про свої любовні взаємини так докладно, як Лені розповідала Маргрет, і все ж, коли трохи узагальнити деталі, хронологічна схема в обох розповідях збігається. В усякому разі, Пельцера, очевидно, зрадило безперечно властиве йому почуття реальності, якщо він почав «труситися зі страху» вже на самому початку сорок четвертого року. Бо вирішальне слово було вимовлене аж у лютому, за цілих півтора місяця після «накладення руки»! Лені спромоглась перед убиральнею хутенько шепнути Борисові: «Я тебе люблю», а він шепнув у відповідь: «І я». Мабуть, йому можна пробачити таке граматично неправильне скорочення. Звичайно, йому слід було шепнути «І я тебе», але, мабуть, йому здалося, що це звучатиме, наче «і ти мене». Та хай там як, а Лені зрозуміла, хоча «саме в ту мить ота клята стрілянина розлящалась аж страх» (Лені — за свідченням Маргрет). А перший поцілунок, що вкинув обох у екстаз, стався десь у середині лютого. А перше «поєднання» (вислів Лені, засвідчений Маргрет), чи то «гостювання» (вислів Богакова), відбулось, як доведено, аж 18 березня, під час повітряної тривоги, що тривала від 14.02 до 15.18, хоч було скинуто лише одну бомбу.

Тут треба зняти з Лені одну можливу й досить природну, та все ж цілком безпідставну підозру — підозру в схильності до платонічного кохання. Їй властива незрівнянна прямодушність рейнських дівчат (так, вона справжня рейнландка, її навіть пані Гельтоне так «атестувала», а це чогось таки варте), які, полюбивши когось чи відчувши, що це той, справжній, відразу стають готові на все, навіть на найсміливіші пестощі, й не чекають офіційного дозволу церкви чи держави. А наші двоє були не просто закохані, а «палали коханням» (Богаков), і Борис відчував невтримну жагучість Лені,— про це він так сказав Богакову: «Вона готова, готова на все — просто неймовірно, як вона тягнеться до мене». Можна вважати за певне, що обоє прагнули «поєднатися», чи то «погостювати» одне в одного, якомога скоріше, от тільки обставини вимагали такої обережності, якої мусили б дотримуватися, скажімо, двоє закоханих, що біжать назустріч одне одному через заміноване поле з кілометр завширшки, аби на трьох-чотирьох вільних від мін квадратних метрах полежати разом, «повалятися», чи то «поборюкатися».

Пані Гельтоне сформулювала своє враження так: «Ці двоє молодят просто рвалися одне до одного, притягувалися, мов потужним магнітом, і від необачних учинків їх оберігав тільки інстинкт самозбереження, а ще більше — страх за життя другого. Я в принципі не схвалюю так званих „амурних зв'язків“. Але за тодішніх історичних і політичних умов я визнала б, що їхнє становище виняткове, і, всупереч моїм моральним принципам, нічого не мала б проти, якби вони могли разом піти в готель, чи принаймні в парк, чи хай навіть у під'їзд будинку... адже у війну навіть не дуже пристойні місця для побачень доводиться використовувати. Правда, мушу додати, що це тоді я негативно ставилася до любовних зв'язків, а тепер я стала куди прогресивніша».

А ось слова Маргрет: «Лені сказала мені: „Ти знаєш, я скрізь, скрізь бачу табличку: „Увага! Небезпечно для життя“.“ А крім того, ви ж самі можете уявити, як важко за тих умов їм було порозумітися. Це просто диво, як швидко Лені збагнула, що на якийсь час повинна взяти ініціативу в свої руки, всупереч усім умовностям, що їх я ще й тоді додержувалась. Я ж нізащо в світі не зачепила б чоловіка перша. А їм же треба було не тільки воркотіти ласкаві слова, вони ж хотіли щось знати одне про одного. І як же важко було навіть на півхвилини лишитись удвох! Згодом Лені додумалась улаштувати таку ширму між убиральнею та стосами торфу — просто почепила мішковину й забила цвях, щоб можна було завісити, й виходила така ніби кабінка, де вони іноді могли сходитись на мить і хоч по щоці одне одного погладити, поцілуватись хапцем, а як їй пощастить шепнути йому: „Любий мій“, то це вже бозна-яке щастя було. А скільки вони мали сказати одне одному! І про свої родини, і про те, що на душі, й про умови в таборі, про політику, про війну, про їжу. Звісно, вона й під час роботи з ним стикалася, бо здавала йому оздоблені вінки, і те забирало, може, з півхвилини, а з них якихось десять секунд можна було пошепотітися. А іноді вони, навіть не зумисне, сходились у Пельцеровій конторі — Лені диктувала, а він записував, скільки взято квітів, або ж він мусив розшукати щось для неї в шафі зі стрічками. От і знов викроювали яку хвилину. Щоб більше сказати, доводилось розмовляти скороченнями, та спершу треба ж було домовитися про самі скорочення. Коли Борис казав: „Двоє“,— Лені розуміла, що того дня в таборі двоє померло. Ну, звичайно, вони ще гаяли багато часу на нібито зайві, але в коханців неминучі слова, як-от „Ти мене ще любиш?“ тощо, отож і це доводилося скорочувати. Наприклад, коли Борис питав: „І досі як я?“, то Лені знала, що це означає: „Так, так, так“,— на це ж багато часу не треба. І того наці з протезом — не пам'ятаю вже, як його звали, вона мусила задобрювати, хоч коли-не-коли сигарету йому запропонувати, і то дуже обережно, щоб він не зрозумів цього хибно: не подумав, ніби вона до нього залицяється або хоче його підкупити, щоб це було так просто, по-товариському, як годиться на спільній роботі; а коли разів чотири чи п'ять — це за місяць — дати тому наці закурити, то можна було й Борисові прилюдно простягти сигарету, і Пельцер тоді, бувало, казав: „Вийдіть, дітки, надвір, передихніть та покуріть на свіжому повітрі“, то вже й Борис міг вийти закурити надворі, не ховаючись, і вони могли хвилину чи дві перемовлятися прилюдно — звичайно, так, щоб слів ніхто не зрозумів. Ну, і захворіти ж тому наці траплялось, і тій в'їдливій бабезі теж, а то й обом водночас; бували й такі щасливі випадки, коли захворіє троє чи четверо відразу, та ще й Пельцер кудись піде, а що половину обліку провадив Борис, а другу половину Лені, то їм можна було хвилин двадцять чи хоч би десять посидіти разом у конторі цілком легально і вже по-справжньому щось розказати одне одному: про своїх батьків, про все життя, Лені йому про Алоїза — між іншим, вона хтозна-скільки, здається, ще довго після того, як вони „поєдналися“ — це її слово — не знала навіть Борисового прізвища. „А навіщо мені було знати його відразу,— пояснила вона мені,— адже ми стільки мали розповісти важливіших речей, а йому я сказала, що моє справжнє прізвище Груйтен, а не Пфайфер“. А як Лені стала війною цікавитися, щоб сповіщати його про становище на фронтах! Відзначала на карті все, що ми чули з англійських радіопередач, і будьте певні, й уві сні пам'ятала, що на початку січня сорок четвертого року фронт проходив біля Кривого Рога, а наприкінці березня росіяни розгромили оточені під Кам'янцем-Подільським частини і в середині квітня вже стояли під Львовом, і знала, що американці після боїв під Авраншем, Сен-Ло і Каном наступають на схід, а в листопаді, коли давно вже була вагітна, як вона кляла їх, що, мовляв, „топчуться на місці“ й не можуть за стільки часу дійти від Моншау до Рейну! „Адже це всього вісімдесят — дев'яносто кілометрів,— казала,— чого ж воно так довго тягнеться?“ І правда, ми всі сподівалися, що нас визволять найпізніше у грудні чи січні, а воно все відтягувалось і відтягувалось, і Лені не могла того зрозуміти. А яким жахливим ударом був для нас арденнський контрнаступ і бої в Гюртгенському лісі. Я пояснювала, чи то пробувала їй пояснити, в чому річ. Що наші тепер зовсім ошаліли, бо американці вступили на німецьку землю, і що люта зима, звичайно, перешкоджає наступові. Ми про це стільки переговорили, що те й досі мені в голові сидить. Ну, і ви ж самі розумієте, що Лені була вагітна і ми мусили знайти чоловіка, щоб на нього можна було покластися і записати його батьком дитини. На запис „батько невідомий“ вона ладна була погодитися тільки в крайньому разі. А потім ще Борис додав нам зайвої мороки — я це й досі кажу, що зайвої, бо ми мали до біса іншого клопоту. Він одного дня шепнув Лені таке ім'я: „Георг Тракль“. Ми обидві розгубились, не могли втямити, що це означає: чи Борис підказує, на кого записати дитину, а коли так, то хто він і де живе? Лені не розчула як слід, чи то Тракль, чи то Тракель, а що вона трохи знала по-англійському, то гадала — може, й Трекл або Трокл. Я й досі не знаю, що той Борис собі думав. Це ж був вересень сорок четвертого року, тоді ми всі ніби на вулкані жили. Я цілий вечір біля телефону просиділа, бо Лені не терпілося відразу дізнатись. Та ніхто з моїх знайомих нічого до ладу не сказав. Урешті вона зовсім пізно поїхала додому й збаламутила всіх Гойзерів. Але й ті не знали. І довелось, на превеликий жаль, другого дня марнувати безцінні секунди, питати в Бориса, хто це такий. Він сказав: „Поет, австрійський, уже помер“. Тоді Лені, не довго думавши, пішла до найближчої бібліотеки й написала на квиточку-замовленні: „Тракель, Георг“. Літня бібліотекарка сердито насупилась, навіть вичитала їй, та все ж видала невелику книжечку віршів. Лені дуже зраділа й ще в трамваї почала її читати. Я кілька віршів і досі пам'ятаю, бо вона їх мені читала вголос щовечора. „Могильний мармур в сивині“ — це мені дуже подобалося, просто страшенно, а оце ще дужче: „Біля брам стоять дівчата, у життя зорять барвисте, в них серця несмілі й чисті, і чекають там дівчата“. Я тоді просто ревла, слухаючи ці вірші, та й тепер реву, бо вони мені нагадують — і що старіша роблюсь, то дужче — про моє дитинство, про юність, про те, яка я тоді була весела й сповнена надій... яка весела й сповнена надій... а ще в одному вірші просто наче йшлося про Лені, і ми обидві скоро напам'ять його знали: „Часто їх біля криниці у вечірню видно пору, як стоять біля криниці й ходять відра вниз та вгору“. Вона всі ці вірші з тієї книжечки вивчила напам'ять, сама добрала до них мелодію. Мугикала потихеньку в майстерні, щоб його потішити, і справді він тішився, але не обійшлось і без мороки — з тим наці, бо він якось присікався до неї, що це, мовляв, означає, а вона відповіла, що це просто вірші одного німецького поета, і Борис теж устряв здуру, сказав, що знає цього поета, що він з Остмарку[20] — так і сказав: з Остмарку! — звали його Георг Тракль і таке інше. А наці знову сказився — де ж пак, якийсь більшовик краще за нього знає німецьку поезію, і побіг питати партійне начальство чи ще кого, що це за Тракль, чи не більшовик, але там йому, либонь, сказали, що з Траклем усе гаразд. Він тоді спитав, чи це гаразд, що радянський росіянин, комуніст, „нижча раса“ так добре знає того Тракля, і на це йому, либонь, відповіли, що священне надбання німецької культури, звичайно, не для „нижчої раси“. Але й на цьому не скінчилось, була ще морока, бо Лені — вона тоді зробилась досить зухвала й самовпевнена, а вродою розцвіла, просто диво, бо ж її кохали так, як мене ніхто, навіть мій Шлемер, не кохав,— отож Лені якраз того самого дня проспівала вірш про Соню: „Вечорами в сад вертає Соні втіха, синя тиша“ — там чотири рази згадується Соню. Той наці знов розкричався: це, мовляв, зрадницька пісня, бо Соня — російське ім'я. Лені не розгубилась, відрубала йому, що й Соня Гені теж зветься Соня, а крім того, вона лише торік бачила один фільм, „Поштмейстер“, то там самі росіяни й дівчина-росіянка. Цій суперечці врешті поклав край Пельцер, він сказав, що все це бридня і що Лені, звичайно, може співати під час роботи, це нікому не вадить, аби тільки не заборонені пісні. Він запропонував проголосувати, а в Лені було хоч і не сильне, проте досить приємне контральто, і всім подобалося, що хоч вона трохи нудьгу розганяла своїм співом, бо більш ніхто не мав охоти співати, отож усі проголосували проти того наці — і Лені вже ніхто не боронив мугикати свої імпровізовані пісеньки на слова Тракля».

Гельтоне, Кремер, Грунч, хоча й не в однаковій формі, потверджують, що спів Лені був для них приємний. Гельтоне: «Боже мій, у той смутний час це ж була така втіха, коли вона своїм приємним низьким голоском щось заспіває, сама, з власної охоти, і зразу було помітно, як добре вона знає Шуберта і як вправно добирає мелодії до тих прегарних, зворушливих віршів». Кремер: «Ой, це ж було так, наче сонечко засвітить, коли Лені часом заспіває. Тоді навіть Ванфт і Шельф не мали нічого проти; хіба сліпий би не помітив, що вона кохає і її кохають, але хто той щасливець, про це ніхто з нас і не здогадувався, бо росіянин весь час був такий тихий, працює собі та й працює».

Грунч: «Я сміявся до знемоги, і в душі, й уголос, із того зануди Кремпа, що він так казиться. Як його розлютила ота Соня! Немовби сотні й тисячі жінок не звалися Сонями. Та й Лені добре йому дала відкоша, згадавши про Соню Гені. Ох, ви знаєте, коли вона співала, це так було, наче раптом серед зими на полі між сухим цурпаллям виріс і розцвів соняшник. Просто чудесно було, і всі, всі відчували, що вона закохана й щаслива — так розквітла тоді вона сама. Але, звісно, крім Вальтерчика, ніхто не здогадувався, хто її обранець».

Пельцер: «Звичайно, мене тішив її спів, бо я доти й не знав, що в неї таке приємне тихеньке контральто,— але якби ви знали, яку халепу я мав через той спів! Без кінця телефонні дзвінки та допитування, чи справді то були російські пісні, і чи росіянин якось причетний до цього, і таке інше. Правда, зрештою все вгамувалось, однак мороки я мав чимало, і не таке це діло було безпечне. Я ж вам казав, що тоді все було небезпечне».

Авт. не хотів би, щоб у читачів виникло хибне враження, ніби Лені й Борис жили в постійній тривозі або ж ніби Борис будь-що намагався перевірити чи поповнити знання Лені в царині німецької поезії та прози. Як він тоді розповідав Богакову, робота йому подобалася і настрій він мав непоганий, бо знав напевне одне, що побачиться з Лені, та ще й міг, залежно від подій на фронтах, бомбардувань і загального становища, мати надію, що «погостює» в Лені. Йому добряче перепало за те, що співав у трамваї, і відтоді він остерігався, придушуючи мимовільне бажання заспівати. Він знав чимало німецьких народних та дитячих пісень і вмів виконувати їх журливим голосом, та через це він мав халепу вже в таборі, бо ж ні у Віктора Генріховича, ні в решти полонених не дуже лежало серце (з цілком зрозумілих причин.— Авт.) до німецьких пісень. Кінець кінцем погодились ось на чому: оскільки «Лілі Марлен» подобалась усім, і навіть дуже, та й голос Борисів теж, то коли він виконає «Лілі Марлен» (пісню, якої він, за словами Богакова, не любив.— Авт.), йому дозволяли проспівати ще одну німецьку пісню. Його улюблені пісні, за словами Богакова, були «Криниця біля брами», «Шипшина» і «На луках на зелених». Мабуть, рано-вранці в трамваї, серед понурих, безнадійних облич, Борис найохочіше завів би таку пісню, як «Гей, а що до нас іде?». Після тієї першої спроби заспівати, так вороже сприйнятої і так брутально урваної, йому все ж лишилась одна втіха: той німець-робітник, що був шепнув йому кілька слів розради, майже щоранку їздив на роботу в тому самому трамваї, що й Борис. Розмовляти вони, звичайно, не могли, тільки інколи дивилися глибоко й щиро один одному в очі, а лиш той, хто сам бував у такому становищі, знає, як багато може сказати глибокий і щирий погляд. А перше ніж зважитись заспівати на роботі, він (як каже Богаков) досить хитро вбезпечив себе. Оскільки майже всім у майстерні — навіть Кремпові й Ванфт — неминуче доводилось подеколи говорити з ним, нехай тільки «На», або «Ось», або «Йди сюди», а сам Пельцер часом мусив вести з ним і довші розмови про облік стрічок, вінків та квітів або про зміни в розпорядку роботи, одного дня Борис звернувся до Пельцера з проханням: чи не можна йому хоч коли-не-коли «проспівати пісню».

Пельцер: «Я отетерів. Просто отетерів. У такий час йому ще хочеться співати! А ще ж була ота з біса слизька історія в трамваї — на щастя, тоді тільки завважили, що він співав, а що саме співав — не добрали. Коли я запитав, чого це йому так припекло співати, і пояснив, що при такому становищі на фронтах співи російського військовополоненого можуть сприйняти як провокацію — адже, самі знаєте, був уже червень сорок четвертого, Рим у руках американців, і Севастополь росіяни відбили назад,— то він мені відповів: „Це для мене така велика втіха“... Мушу вам сказати, я був зворушений, глибоко зворушений: співати німецькі пісні для нього велика втіха! Я йому відповів: „Слухайте-но, Борисе, ви ж знаєте, що я не нелюд, і як про мене, то виспівуйте собі, мов Шаляпін, скільки влізе,— але ж ви чули, який гвалт був, коли заспівала пані Пфайфер (при ньому я ніколи не називав її Лені), то уявіть собі, що буде, коли ви...“ Та врешті я таки наважився й сам виступив у майстерні з такою передмовою: „Слухайте-но, друзі! Ось наш Борис уже півроку працює з нами. Ми всі знаємо, що він добрий робітник і скромна людина. Він дуже любить співати, зокрема німецькі пісні, й просить, щоб йому дозволили вряди-годи під час роботи виконати яку-небудь німецьку пісню. Проголосуймо: хто „за“, хай підніме руку“,— і сам перший підняв, а за мною й усі, тільки Кремп не підняв руки, але все ж таки щось буркнув собі під ніс. Я тоді далі: „Це ж усе культурне надбання німецького народу, ті пісні, що їх Борис хоче перед нами виконати, і я не бачу ніякої небезпеки в тому, що й радянську людину так тягне до німецької культури“. Борисові, правда, вистачило розуму не заспівати зразу, а почекати ще два-три дні, але потім він так співав нам арії Карла Марії фон Вебера, що я, далебі, й в опері не чув кращого виконання. І „Аделаїду“ Бетховена він теж співав — бездоганно правильно й з бездоганною вимовою. Ще він співав багато любовних пісень, як на мене, аж забагато, а тоді нарешті: „Гайда в Махагоні, там добре буде нам, там є дівчата й коні, і п'ють, і грають там“. Цю він співав часто, і я лише згодом довідався, що її написав отой Брехт, і признаюся по правді, що мені й тепер мороз поза спиною йде — тобто пісня мені подобається, я потім пластинку собі купив, і нині частенько її слухаю, тільки мороз мене всипає, як подумаю, що цього Брехта співав російський військовополонений восени сорок четвертого року, коли англійці були вже біля Арнгайма, росіяни в передмістях Варшави, а американці трохи не під Болоньєю... та ж від цього й тепер, через стільки років, можна посивіти. Але хто там тоді знав того Брехта, навіть Ільза Кремер його не знала — щодо цього він міг бути певен, що ні Брехта, ні Тракля ніхто не знає. А я сам лише потім збагнув: адже ті пісні були справжньою любовною розмовою між ним і Лені! Справжнісінькою любовною розмовою!»

Маргрет: «Вони обоє чимраз сміливішали, а я тремтіла від страху. Лені кожного дня щось йому носила: сигарети, хліб, цукор, масло, чай, каву, газети, складені малесеньким квадратиком, леза для бритви, одежу — адже надходила зима. Можете бути певні, що з середини березня сорок четвертого не було такого дня, щоб вона нічого йому не принесла. Вона видовбала під стосом торфу таку печерку — від стіни, звичайно,— і затикала її великою грудкою торфу, а він потім забирав звідти покладене, і, звичайно, доводилося й конвоїрів задобрювати, щоб не обшукували його, і це треба було робити дуже обережно, а один із них, отой нахабний хлопець, дуже веселий, тільки занадто нахабний, усе запрошував Лені на танці й так далі, закидав, що хоче з нею „увійти в клінч“, як він казав, такий молодий нахаба, і, мабуть, йому більше було відомо, ніж він показував. То він усе в'язнув до Лені, щоб вона пішла з ним погуляти, і врешті вже не стало як відмагатись, вона мене й попросила, щоб я з ними пішла. Ну, ми разів кілька сходили в оті солдатські кав'ярні з танцями, мені знайомі дуже добре, а їй зовсім не знайомі, і той нахаба сказав відверто, що я йому більше до смаку, ніж Лені,— вона, мовляв, занадто „делікатна“, а я „хвацькіша“. Ну, і вийшло з цього те, що мусило вийти, бо Лені страшенно боялася, що той тип — його звали Больдіг — щось винюхає і накоїть лиха. Я... ну, як би це сказати... ну, не те щоб пожертвувала собою, а просто забрала його в неї, чи то взяла на себе, так, мабуть, краще сказати — великою жертвою це не було; на одного більше, на одного менше, під кінець сорок четвертого це вже для мене небагато важило. Жив він досить розкішно, той молодий нахаба: коли захоче зі мною „прокрутити пластинку“, як він іще казав, то вів до найдорожчого готелю, і шампанське замовляв, і все таке, а найголовніше — виявилося, що він не тільки нахаба, а й хвалько: трохи підпивши, вибовкував, що слід і не слід. Він спекулював усім, чим можна: горілкою й сигаретами, певна річ, і кавою, і м'ясом, але найбільше грошей він мав з посвідчень на ордени, довідок про поранення, солдатських книжок — він нагріб їх десь під час відступу, і будьте певні, коли я почула про солдатські книжки, то зразу вуха наставила, згадавши Бориса й Лені. Спершу я дала йому набалакатись, а тоді почала з нього глузувати, нібито не вірю, аж поки він мені все показав — справді, у нього була ціла папка — завбільшки з том енциклопедії — незаповнених бланків з печатками й підписами: там і відпускні посвідки були, й літери на проїзд. Гаразд, думаю. Тепер ти в нас на гачку, а сам про нас ще нічого до пуття не знаєш. Тоді я дуже обережно почала випитувати його про полонених росіян, і він сказав, що то бідолахи і він їм часом яку сигаретку підкидає, а недокурки то й завжди віддає, і взагалі, нащо йому зайвих ворогів наживати. Той Больдіг брав за залізний хрест першого класу три тисячі марок і казав, що це „задурно“, а за солдатську книжку п'ять тисяч — адже вона „часом може й життя людині врятувати“,— а довідки про поранення він збув усі під час відступу з Франції, коли по руїнах ховалось повно дезертирів і вони стріляли один одному з належної відстані, звичайно,— в ногу чи в руку, а потім, маючи посвідку, цілком законно їхали додому. Я тоді вже третій рік працювала в госпіталі, то добре знала, яка доля чекала „самострілів“.»

Пельцер: «Якраз тоді в майстерні поменшало роботи. На щастя, Кремпові довелось місяців на два лягти в госпіталь,— так важко було йому звикати до свого протеза. Я б міг і ще дві чи три душі звільнити... Річ не в тому, що менше людей умирати стало, просто влада взялась ретельніше за евакуацію міста. І поранених із фронту везли теж не до нас, а здебільшого відразу за Рейн. Добре, що Шельф і Цефен самі захотіли евакуюватись до Саксонії, й кінець кінцем ми тут лишились, можна сказати, „в дружньому колі“, якщо хочете, але й тим, що зосталися, роботи не вистачало. Врешті я перекинув декого до теплиць, та однаково справи йшли кепсько, ледве покривались видатки. В сорок третьому році ми по дві зміни працювали, а як коли, то й третю влаштовували, потім настав застій, а тоді раптом знов пожвавлення, бо почастішали бомбардування й знов було кого ховати, і я перевів людей з теплиць назад до майстерні, запровадив знову подвійну зміну, а ще якраз у той час Лені зробила свій, можна сказати, винахід, і посипались замовлення. Їй трапились на очі кілька розбитих вазонів з вересом, і вона придумала робити з них вінки без основи, такі невеликі, туго сплетені, трохи схожі на римські, й це знов могло бути підозріло, але хто там восени сорок четвертого ще міг думати про такі дурниці,— а Лені згодом так набила руку, що диво; ті вінки були невеликі, зграбні, аж лискучі, наче з металу, а потім ми їх ще й лаком стали покривати, і Лені виплітала на них ініціали небіжчика чи того, від кого вінок, а часом і повні імена, не дуже довгі —„Гайнц“ іще вміщалось, і „Марія“, і такий гарний контраст кольорів виходив, зелене на пурпуровому. І ні разу, ні разу не порушила вона того закону, що центр оздоблення має бути у верхній лівій третині вінка. Мені подобалось, клієнти були в захваті, а тоді ще було вільно й більш-менш безпечно їздити на той бік Рейну, то вересу можна було навозити скільки завгодно. Вона часом перевершувала сама себе, коли виплітала всякі релігійні символи, якорі, серця, хрести».

Маргрет: «Звичайно, у Лені були свої міркування, коли вона почала плести вінки з вересу. Вона сама їх так висловила: її шлюбне ложе мусить бути з вересу, а що їм не можна вийти з кладовища, то нема іншого способу, як пристосувати для зустрічей котрийсь із фамільних склепів. Вона вибрала велику родинну каплицю Бошанів, тоді вже досить занедбану; там були лавки і маленький вівтар, за ним можна було намостити вересу так, що й не видно, а з самого вівтаря неважко було вийняти камінь і влаштувати там схованку для сигарет, вина, хліба та цукерок. Лені тим часом стала хитріша, вона вже не щодня наливала Борисові чашку кави, а хіба раз на чотири-п'ять днів. Вона й готові вінки вже часом не йому здавала, і взагалі майже не стикалася з ним У майстерні, й не перешіптувалась, і схованку в стосі торфу перенесла до каплиці Бошанів. Двадцять восьмого травня У в у неї щасливий день: дві повітряні тривоги майже підряд, Удень, від першої години до пів на п'яту — бомб скинуто небагато, але якраз досить, щоб це вважалося за бомбардування. Одно слово, вона прийшла додому рада-радісінька й сказала мені: „Сьогодні у нас було весілля, бо вісімнадцятого березня то тільки заручини“, і знаєш, що Борис мені сказав? „Слухай англійців, ті не брешуть“. А потім настав тяжкий час, більш як два місяці жодного нальоту вдень, тільки вночі, кілька разів ще перед північчю, і ми, було, лежимо вдвох у ліжку, й Лені нарікає: „Ну чого вони вдень не прилітають, коли вже вони вдень прилетять, і чого ті американці не наступають, чого вони топчуться, це ж так недалеко!“ Тоді вона вже давно була вагітна, і ми сушили собі голову, де знайти батька для дитини. Потім нарешті на вшестя знов прилетіли вдень, великий наліт був, дві з половиною години, здається, і бомб скинуто досить, навіть на кладовищі падали, і в каплицю крізь вікна кілька осколків влетіло, коли вони обоє там були. А потім настав час, що його Лені назвала розкішним, „місяць розкоші“ — від другого до двадцять восьмого жовтня дев'ять великих нальотів удень. Лені тоді сказала: „Це я маю дякувати Рахелі й матері божій, вони обидві не забули, як я їх шаную“.»

Тут треба коротко нагадати, чи то зрезюмувати кілька фактів: Лені було двадцять два роки, і коли з погляду суспільного становища протягом трьох місяців від різдва 1943 до першої «гостини» 18.III 1944 р. її можна б назвати зарученою, то від дня вшестя 1944 р. її й Бориса слід уважати молодим подружжям, уся доля якого залежала від маршала авіації Гарріса, тоді ще не відомого їм. Непохибна статистика послужить нам тут краще, ніж свідчення Пельцера й Маргрет. Від 12.IX до 31.XI 1944 р. відбулося сімнадцять денних нальотів, під час яких скинуто близько 150 повітряних мін, понад 14 000 фугасних бомб і приблизно 350 000 запалювальних; слід мати на увазі, що неминучий хаос був вигідний для нашої пари, бо ніхто вже не стежив дуже пильно, хто де ховається і хто з ким звідки вилазить після тривоги — хоч би навіть із чийогось фамільного склепу. Занадто церемонні коханці в такий час не дуже натішаться, але ні Борис, ні Лені, очевидно, не були занадто церемонні. Звичайно, вони тепер мали досить часу, щоб розповісти про своїх рідних, батьківщину, виховання, навчання, про становище на фронтах. На підставі статистики бомбардувань можна з майже науковою точністю встановити, що від вересня до грудня 1944 року Борис і Лені пробули разом майже двадцять чотири години, а 17 жовтня аж три години підряд. Отже, якщо комусь спаде на думку жаліти їх обох, то це почуття дуже швидко минеться, коли подумати, як мало коханців, таємних чи навіть цілком легальних, полонених чи вільних, мали тоді змогу пробути стільки часу в такій інтимній близькості, а отже, і з цього погляду їх треба вважати за щасливців — щасливців, які безсоромно жадали денних нальотів англійської авіації, щоб зустрітися в той час у каплиці Бошанів.

Про одне Борис не здогадувався й не дізнався ніколи: Лені заплуталась у серйозних фінансових труднощах. Коли згадати, що її місячної платні ледве вистачало на півфунта кави, а прибутків від будинку — на сотню сигарет, в той час як вона зуживала щомісяця до двох фунтів кави й три-чотири сотні сигарет (разом з тими, які йшли на «підмазування»), то кожному стане очевидно, що тут мав неминуче вступити в дію з катастрофічною швидкістю один з найелементарніших економічних законів: великі видатки при малих прибутках. Коли обчислити видатки точно чи принаймні з близькою до абсолютної точності ймовірністю, то Лені потребувала на каву, цукор, вино, сигарети й хліб — за ринковим курсом сорок четвертого року — від чотирьох до п'яти тисяч марок. А заробіток і прибутки від будинку становили разом близько тисячі марок. Наслідки очевидні — борги. Якщо ж урахувати ще й те, що в квітні 1944 року вона довідалась, де її батько, і намагалася складними кружними шляхами «підкинути» щось і йому, то виходить, що з червня того року видатки її становили до шести тисяч марок на місяць, а прибутки — та сама тисяча. Заощаджень у неї не було ніколи, і навіть її витрати на саму себе, ще поки Борис і батько не обтяжували її бюджету, набагато перевищували прибутки. Коротше кажучи, можна довести, що у вересні 1944 р. вона вже мала двадцять тисяч марок боргу, і кредитори почали її турбувати. Саме в той час марнотратство її різко зросло: вона почала купувати такі предмети розкоші, як леза для бритви, мило, шоколад — і вино, знов і знов вино.

Лотта Г.: «У мене вона ніколи не позичала, бо знала, що мені самій сутужно з двома дітьми. Навпаки — вона, бувало, ще й підсуне мені чого-небудь: талонів на хліб, цукру, тютюну чи й пачку-другу сигарет. Ні, ні. Вона знала, що можна й чого не можна. З квітня й до жовтня вона майже не бувала вдома, і по ній видно було, що у неї є хтось, що вона закохана й щаслива. Ми, звичайно, не знали, хто він такий, і думали, що вона бачиться з ним у Маргрет. Я тоді вже з рік як не служила в фірмі, перейшла спершу на біржу праці, а потім у відділ забезпечення бездомних і заробляла якраз стільки, щоб заплатити за те, що давали на картки. Фірму реорганізували, в червні сорок третього поставили за начальника зовсім нову людину, одного типа з міністерства, і він зразу повівся досить круто. Ми його називали „свіжий вітер“, бо прізвище його було Віттер, і він весь час говорив про те, що треба „провітрити як слід це кубло, вигнати геть хатній затишок і весь давній гнилий дух!“ „Давній гнилий дух“ — це стосувалося й мого свекра та мене. Він сказав мені цілком відверто: „Ви обоє надто довго тут засиділись, надто довго... і я не хотів би морочити собі голову з вами, коли почнемо фортифікаційні роботи на західному кордоні. Там буде не з медом, там працюватимуть росіяни й росіянки, українці та німецькі солдати-штрафники. Це діло не для вас. Краще звільніться самі“. Він був такий, знаєте, класичний тип бравого служаки, цинік, проте не дуже лихий — таких можна часто побачити. Ви, каже, ще всі смердите Груйтеном. Отож ми звільнились — я перейшла на біржу праці, свекор на залізницю бухгалтером. І ось тоді старий Гойзер показав свою справжню натуру, а може, то обставини так на нього вплинули — не знаю, але він зробився страшенно ниций і зостався й досі такий. Пекло — це ще дуже скромна назва для того, що робилося тоді в нас удома. Бачте, зразу після того, як Груйтена посадили, ми жили й харчувались однією сім'єю, і навіть Генріха Пфайфера до неї прийняли — він тоді саме чекав призову. Спочатку Марія і моя свекруха ходили купувати харчі, доглядали дітей, Марія вряди-годи й на село їздила, до Тольцема або Лісеміха, привозила бодай картоплі та всякої городини, а інколи і яєчко. І все йшло дуже добре, поки свекор не почав ту юшку, що видавали залізничникам додатково, без карток, приносити додому, ввечері підігрівати й спокійнісінько сьорбати в нас перед очима — звісно, спершу повечерявши разом з нами. А потім свекруха „схибнулась на грамах“, як Марія казала, й почала все переважувати; далі всі стали замикати свої харчі в шафку, на великий висячий замок, і, звісно, підозрювати одне одного в крадіжці. Свекруха важила маргарин, замикаючи шафку, а виймаючи його, знов переважувала і щоразу, щоразу казала, що трохи вкрадено. А я викрила, що вона не соромиться навіть молоко в онуків надливати, щоб спекти запіканку для себе або для свого старого. Я тоді перебралась до Марії купівлю та куховарство доручила їй і не прогадала, бо ні Марія, ні Лені не були ніколи дріб'язкові — зате старі Гойзери почали шпигувати, винюхувати, коли у нас що вариться чи на столі стоїть, і мали ми нову розвагу — завидки. Я просто хтозна-як заздрила Лені, що вона має змогу піти з дому та притулитися зі своїм коханцем у Маргрет. А тим часом старий Гойзер, перейшовши на залізницю, почав налагоджувати зв'язки, як він казав. Він нараховував платню паровозним машиністам, а ті ж у сорок третьому ще їздили трохи не в усі кінці Європи і возили всякі дефіцитні товари туди і звідти. З України за мішок солі привозили цілу свинячу тушу, з виголоднілої вкрай Голландії чи Бельгії за лантух білого борошна — сигари, а з Франції, звичайно, всілякі вина, шампанське, коньяк. Одно слово, Гойзер попав на тепле місце, а як згодом йому доручили ще й координацію руху товарних поїздів, то він зробився гуртовим комерсантом: вивчив докладно, де в Європі чого бракує, і відповідно спрямовував перевезення товарів: голландські сигари ішли за масло до Нормандії — звісно, це ще перед „другим фронтом“,— а за те масло в Антверпені, чи де там, вимінювали сигар удвічі більше ніж віддали за нього в Нормандії, і так далі. Ну, а що він-таки й розподіляв рейси, то всі машиністи й кочегари були у нього в руках, і він, звичайно, в найвигідніші рейси посилав тих, хто найкраще з ним ладнав. Та й на внутрішньому ринку, в Німеччині, різні товари в різних місцях коштували не однаково. В великих містах усе добре йшло — харчі й усяка бакалія,— а в селах, звичайно, кава була дефіцитніша, ніж масло чи там що, і, міняючи одне на друге, можна було, як він казав, подвоїти капітал. І само собою вийшло так, що Лені він визискував найбільше: для годиться він і остерігав її, але як просила грошей, то позичав. Урешті вона й продукти стала в нього купувати, і знов же він на тому вигадував — щоразу трошки обдурював її, бо хіба ж вона помітить? Вона тільки підписувала розписки. Не хто як Гойзер, кінець кінцем, довідався, куди попав старий Груйтен — спершу до Франції, на будівництво Атлантичного валу, як робітник коло бетономішалки в штрафній команді, а згодом він був у Берліні, розбирав руйновища після бомбардувань,— і ми таки знайшли змогу час від часу підкидати йому пакуночок та одержувати від нього звістку. Здебільшого він повідомляв коротко: „Не турбуйтеся. Скоро вернусь додому“. Отже, знов треба було грошей. І вийшло те, що мусило вийти: до серпня сорок четвертого року Лені заборгувала Гойзерові двадцять тисяч марок, і знаєте, що він зробив? Почав вимагати свої гроші. Каже, як не повернеш боргу, то вся моя комерція захрясне,— і знаєте, чим усе скінчилося? Лені заставила будинок за тридцять тисяч марок, віддала старому двадцять, а десять іще лишилося їй. Я її відраджувала, казала, що це божевілля — під час інфляції заставляти нерухоме майно, але вона тільки сміялась. Дала мені дещо для дітей і пачечку сигарет, а тоді якраз Генріх зазирнув до нас у кімнату, чи не підживиться чим, то вона і йому щось дала перекусити, а тоді вхопила й закрутила в танці — хлопець збентежився так, що страх. Вона тоді так розквітла, така стала безтурботна й весела, просто неймовірно, і я заздрила не тільки їй, а й тому хлопцеві, що з ним вона десь зустрічалася. Невдовзі Марія на якийсь час перебралась на село, Генріха призвали, а я зосталася сама зі свекром та свекрухою, та ще й дітей мусила їм доручати. З Лені сталось те, що мало статися: знов позичка під заставу, а потім... соромно сказати: потім він відкупив у неї будинок, майже цілий будинок, у такому районі, наприкінці сорок четвертого року, коли вже взагалі важко було щось дістати за гроші,— дав їй ще двадцять тисяч, погасив заставні листи, однаково виписані на нього, і став тим, до чого, видно, прагнув весь час: домовласником, та й досі володіє цим будинком, що тепер вартий трохи не півмільйона. А я аж тоді збагнула, що він за людина, коли він зразу, з першого січня сорок п'ятого року, почав збирати квартирну плату. Це, напевне, була його мрія — першого числа кожного місяця обходити квартири й збирати плату, тільки що в січні сорок п'ятого небагато можна було зібрати, бо більшість пожильців евакуювалася, два горішні поверхи вигоріли; але сміх брав, що він і мене до списку пожильців записав, і Пфайферів теж, хоч вони повернулися тільки в п'ятдесят другому,— і аж тоді, коли він здер з мене першу плату, тридцять дві марки шістдесят пфенігів за дві порожні кімнати, я вперше подумала, що в Лені ми стільки жили задарма. Я часом остерігала Лені, вважаючи, що вона поводилась дуже нерозумно, але тепер гадаю, що вона дуже мудро робила, коли на все чхала зі своїм любчиком,— адже й після війни вона не пропала з голоду».