Розділ «Оповідання»

— Я введу тебе в хрест...

Але Гріні, раптом отямившись від холодної води, так рвучко скинув голову догори, що пробірка вилетіла в черниці з рук і розбилася на скалки. Хлопчик глянув на перелякану сестру з кволою усмішкою і тихо сказав:

— У хрест, еге ж..— І важко впав на канапу, аж голова глухо гупнула об її край.

І тепер, коли він лежав непорушно, мовби силкуючись щось схопити широко розставленими руками, обличчя його здавалося моторошно жовтим, худим і старим.

— Зробили рентген? — вигукнув лікар, з усмішкою переступаючи поріг палати разом з доктором Ломаєром.

Черниця тільки мовчки похитала головою. Лікар підійшов ближче, машинально вхопився за стетоскоп, та зараз же й пустив його з рук і підвів очі на Ломаєра. Той скинув капелюха. Лоенгрін був мертвий...

Мій дядько Фред

Переклала Євгенія Горева

Тільки постать мого дядька Фреда скрашає мені спогади про перші повоєнні роки. Якось улітку, надвечір, Дядько вернувся з війни додому. Вбраний він був не парадно, і тільки й приніс трофеїв, що бляшанку, перечеплену на шнурку через шию, та кілька недокурків, які дбайливо зберігав у невеличкій круглій коробочці. Він пригорнув мою матір, поцілував сестру й мене і, промурмотівши троє слів: «їсти, спати, курити»,— бухнувся на канапу — нашу родинну реліквію. Тому мені найдужче запам'яталося, що дядько був куди довший за нашу канапу й мусив або підкорчувати ноги, або простягати далеченько поза її край. І тоді, й тоді він на всю губу лаяв ціле покоління моїх діда з бабусею, яким ми завдячували це коштовне ложе. Дядько називав ту браву генерацію задрипаною й недорослою, всіляко ганьбив її смак — за безнадійно рожевий колір канапи,— що, проте, не заважало йому день при дні втішатись там солодким сном.

Сам я мав тоді на своєму обов'язку не дуже вдячну функцію: мені було чотирнадцять років, і не хто інший, а саме я мав здійснювати зв'язок між нашою доброзвичайною родиною й тією незабутньою інституцією, що іменувалась чорним ринком. Батька мого вбито на війні, матері платили крихітну пенсію, і моїм завданням було майже щодня збувати вбогі рештки вцілілого майна чи міняти їх на хліб, тютюн або вугілля. Вугілля, до речі сказати, стало тоді приводом до значної деструкції поняття «власність»,— деструкції, яку сьогодні означують шорстким терміном «крадіжка». Отож я мало не щодня вирушав на крадіжку або йшов спродувати лахи, і хоч мати добре бачила всю необхідність моєї непочесної діяльності, у неї щоразу стояли в очах сльози, коли я вранці збирався йти виконувати свою непросту повинність. Мені, приміром, доводилось обертати подушку на хліб, череп'яну миску на манні крупи, тритомник Густава Фрейтага на п'ятдесят грамів кави; усе це я проробляв нехай і не без запалу, одначе й не без остраху чи жалю до самого себе. Адже поняття «вартість»,— так це тоді звалося в дорослих,— у ті часи зазнало істотного зсуву, й на мене деколи падала несправедлива підозра в ошуканстві, бо ціна, одержана за предмет збуту, анітрохи не відповідала тій, яка здавалась прийнятною моїй матері. Нелегка штука — бути посередником між несумірними світами вартостей, що їх, проте, від тебе вимагають зрівноважити.

Дядькова Фредова поява збудила в наших серцях надію на відчутну чоловічу допомогу. Та спочатку він нас розчарував. З першого ж таки дня його апетит тяжко зажурив мене. І коли я, довго не міркуючи, вилив свій смуток матері, вона попросила мене дати дядькові «трохи оговтатися». На оговтування пішло десь так тижнів вісім. Попри всі прокльони надміру куцій канапі, дядько любісінько спав на ній ночами й досхочу куняв удень. Коли ж на хвилину оживав від сну, негайно починав жалібним голосом пояснювати нам, як би він волів лежати, коли спить.

Мені здається, найлюбіша йому була постава спринтера на старті,— їй він віддавав перевагу над усіма іншими. Дядько Фред полюбляв по обіді, спершись на спинку канапи й підібгавши ноги, смачно вм'яти чималий кусень хліба і, скуривши сигарету, знову проспати аж до вечері. Дядько був довготелесий і блідий, на підборідді в нього химерним вінком повився шрам, що надавав йому схожості з розбитим мармуровим пам'ятником. Хоча дядьків апетит і любов до спання так само не давали мені спокою, а проте я його любив. З ним єдиним я міг бодай теоретично порушувати питання, пов'язані з чорним ринком, не боячись викликати сварку. Напевне, він був поінформований про глибоченну прірву між двома світами вартостей.

Нашим настирливим проханням розповісти про війну дядько Фред не потурав, казав, що війна не варта балачок, і лише зрідка розказував, як він проходив медкомісію. Вона полягала, головним чином, у тому, що якийсь тип у військовому наказав дядькові зібрати в пробірку сечі,— дядько Фред не зміг виконати наказу негайно, через що його військова кар'єра з самого початку пішла криво.

Дядько твердив, що ревний інтерес великої Німеччини до його сечі вселив у нього велику недовіру до райху,— за шість років війни та недовіра цілком себе виправдала.

До війни дядько служив рахівником, і коли минув четвертий тиждень його пробування на нашій канапі, мати по-сестринському лагідно порадила йому навідатись до фірми, де він колись працював. Це завдання дядько Фред нищечком переклав на мене, але після доброї години пильних пошуків у геть зруйнованому районі міста мені тільки й пощастило виявити що кучугуру битої цегли метрів із вісім заввишки.

Наслідки моєї розвідки вельми втішили дядька Фред а. Він зліг на спинку канапи, скрутив цигарку й, переможно дивлячись на матір, попросив розпакувати його речі. В одному кутку нашої спальні стояла скринька, по-хазяйському забита цвяшками, яку ми, завмираючи з цікавості, відкрили за допомогою молотка та обценьків; там було десятків два романів середнього обсягу й середньої ж якості, золотий кишеньковий годинник, припалий порохом, але ще справний, Дві пари шлейок, кілька записників, диплом торговельної палати та ощадна книжка на тисячу двісті марок. Ощадну книжку віддали мені, щоб я взяв із каси гроші, а решту поклали спродати, в тому числі й диплом торговельної палати, на який одначе не знайшлося покупця, бо дядькове Фредове прізвище було там написане чорною тушшю.

Отож ми на цілий місяць позбулися клопоту про хліб, куриво та вугілля, і я зітхнув з великою полегкістю, окрім усього, ще й тому, що саме тоді гостинно відчинила свої двері школа, й мені довелося знову заходитись коло своєї освіти.

Ще й тепер, коли освіта моя давно вже завершена, я зберігаю ніжний спомин про юшку, яку нам давали в школі, передусім через те, що ця понаднормова пайка страви діставалася нам, можна сказати, без бійки, що надавало всьому навчальному процесові приємного відтінку відповідності духові часу.

Але найвизначніша подія тих днів сталася пізніше: через два місяці після свого щасливого вороття додому дядько Фред уперше виявив ініціативу.

Якось, уже наприкінці літа, він рано встав зі своєї канапи, поголився так старанно, що ми полякалися, звелів дати йому чисту білизну і, взявши мого велосипеда, кудись зник.