Розділ «Оповідання»

І дід зі своїми чотирма пакуночками кави, розваженими й запакованими на фабриці, залишився стояти перед терезами, де на лівій шальці хтось поставив півкілограмову гирю. І коли він поклав усі пакунки на порожню шальку, серце його закалатало, мов несамовите, бо чорна стрілка справедливості спинилася ліворуч від риски, шалька з гирею не зрушила з місця, а шалька з півкілограмом кави помітно піднялася догори; серце дідове не калатало б дужче, якби навіть він, припавши за кущем у лісі, ждав, що з хащі ось-ось вирине лісовий велетень Білган. Він швиденько пошукав у кишенях, знайшов кілька плескатих камінчиків, які завжди мав при собі, бо частенько стріляв з рогатки горобців, щоб не видзьобували на материних грядках розсади; три, чотири, п'ять камінчиків довелося покласти на додачу біля чотирьох пакуночків кави, щоб шалька з гирею зрушилася, й стрілка нарешті стала саме на чорній рисці. Дід тоді взяв каву з терезів, угорнув камінці в якийсь клаптик; знайдений у кишені, й коли зайшла Гертруда з великим, кілограмовим пакунком кисленьких цукерок, щоб знов було чим цілий рік будити на личках дітей рум'янці втіхи, й поки вона торохтіла цукерками, пересипаючи в слоїк, малий, бліденький хлопчик стояв перед терезами і все було майже так само, як і перед тим.

Дід узяв тільки три пакуночки кави, і Гертруда здивовано й налякано дивилася на малого, худенького хлопця, коли він кинув об землю кисленьку цукерку й настоптав її ногою.

— Я хочу поговорити з пані Балек,— сказав він.

— Пані Балек фон Білган, хотів ти сказати? — перепитала Гертруда.

— Гаразд, нехай Балек фон Білган.

Але Гертруда підняла його на глум, і він поночі вернувся додому, віддав Цехам, Вайдлерам та Вола їхню каву, а сам, сказавши, що йому треба до пастора, зі своїми п'ятьма камінчиками в кишені серед темної ночі подався з села. Йому довелося чимало попойти, щоб знайти такого, хто мав терези, кому було вільно їх мати. У селах Блаугау та Бернау, він знав, терезів не було ні в кого, і хлопець пішов ще далі, аж поки, за дві години, дістався до невеличкого містечка Дільгайма, де жив аптекар Гоніг.

З господи в Гонігів пахло щойно спеченими оладками, і від аптекаря, коли він відчинив змерзлому хлопчикові двері, війнуло пуншем; затиснувши між тонкими губами мокру сигарету, він машинально вхопив нахололі дитячі руки в свої й сказав:

— Еге-е, мабуть, батькові знов погано з легенями?

— Ні, мені не ліків, я...

Дід розгорнув свій клаптик, узяв з нього п'ять плескатих камінчиків і, простягти Гонігові, мовив:

— Можна мені оце зважити?

Він боязко зазирнув Гонігові в обличчя, але той нічого не сказав, не розгнівався, не почав розпитувати, й дід заявив:

— Оце стільки не вистачає до справедливості.

Аж тепер, у теплій кімнаті, дід відчув, які мокрі в нього ноги. Поганенькі черевики вимокли на снігу,— в лісі сніг цілу дорогу сипався на нього з гілля, а тепер, у теплі, розтав, дід утомився й хотів їсти, і раптом він заплакав, пригадавши всі гриби, все лісове й лугове зілля, поважене на терезах, яким не вистачало аж п'ять камінчиків до справедливості. А коли Гоніг з камінцями на долоні, хитаючи головою, пішов кликати дружину, дід подумав про всіх рідних свого батька й матері, свого діда й баби, і його всього ніби залила тяжка хвиля кривди — він заплакав ще дужче. Без запрошення дід опустився на стілець у Гонігів, не бачачи за сльозами оладків та чашки гарячої кави, що поставила перед ним м'якосерда й гладка пані Гоніг, і втихомирився аж тоді, як Гоніг вернувся з аптеки й, побризкуючи камінцями, стиха сказав до дружини:

— Рівно п'ятдесят п'ять грамів.

Дід пройшов ще дві години лісом, перетерпів дома биття, вимовчав на всі запитання про каву і потім за цілий вечір не озвався й словом — сидів і рахував на аркушику з календаря, де було записано все, що він переносив на продаж до пані Балек фон Білган; і коли вибило північ, від замку вдарили з гармат, усюди в селі знявся гомін, залускали тріскачки, а в хаті почалися обнімання й поцілунки, дід підвівся й привітав Новий рік словами:

— Балеки винні мені вісімнадцять марок і тридцять два пфеніги.

І він знов подумав про багатьох дітей свого села, про свого брата Фріца, що перезбирав безліч грибів, про свою сестричку Людміллу, про сотні дітей, що збирали Балекам гриби, лісове зілля й лугові квітки, та цього разу не заплакав, а розповів батькові, матері, братам і сестрам про своє відкриття.

Коли Балеки фон Білгани з дворянським гербом на кареті — велетнем, що причаївся під сосною, на блакитному тлі з золотом,— приїхали другого дня до церкви, то побачили суворі, бліді людські обличчя, звернуті до них. Балеки сподівалися, що село зустріне їх гірляндами, уранці збереться коротенький сход, лунатимуть гучні поздоровлення й побажання; проте коли вони їхали селом, усе там наче вимерло, а в церкві до них мовчки повернулися неприязні обличчя змарнілих людей, і коли пастор зійшов на амвон виголосити святкову проповідь, то й він відчув, яким холодом віє від його завжди такої сумирної й лагідної пастви, і, через силу пробелькотівши своє казання, вмиваючись потом, побрався назад до вівтаря.

І коли Балеки фон Білгани після відправи виходили з церкви, вони крокували поміж шпалерами німих, змарнілих облич. Молода ж пані Балек фон Білган спинилася перед лавами, де сиділи діти, нагледіла в їхньому гурті обличчя мого діда, малого бліденького Франца Брюхера, й тут-таки, в церкві, запитала: