Розділ «Оповідання»

Зненацька він почув стрілянину — то били з автоматів люксембуржці, і постріли моторошним громом розітнули затишок весняного вечора, що дихав полем, димом з паровоза, вугільною курявою і трішечки — справжньою весною. Двічі гухнуло кудись у небо, все запнуте чорно-сірими хмарами, і луна, тисячократ віддавши виляск пострілів, кинула їх на нього — у груди зашпигало, неначе голками; ні, проклятущі люксембуржці його не поцілять, їм не вдасться його підстрелити! Вугілля, що він оце на ньому лежить крижем, тверде й гостре — антрацит — за центнер антрациту дають вісімдесят, вважай, вісімдесят марок. Може б, раз купити малим шоколаду? Ні, на шоколад йому не стане, шоколад по сорок — сорок п'ять марок, стільки вугілля він не піднесе, господи, центнер вугілля за дві плитки шоколаду! А ці люксембуржці геть, собаки, показилися, знову стріляють, його босим ногам холодно й болить на гострому антрациті, ноги в нього геть чорні, замурзані, він відчуває. Постріли вибивають здоровенні діри в небі, але ж неба їм не вбити, чи, може, люксембуржцям не штука застрелити небо?!

Може, було б таки сказати сестрі, де батько й куди ходить ночами Губерт? Але ж його не питали, а як не питають, то не треба нічого казати, і в школі так учили... а, хай вони западуться, ті люксембуржці... а малі... Нехай люксембуржці не стріляють, йому треба до малих... Вони неначе подуріли, геть-чисто відбилися глузду, ті люксембуржці. Ні, чорта з два, він не скаже, він не скаже медсестрі, де батько й де пропадає ночами брат, а може-таки, малі візьмуть собі хліба чи картоплі... або, може, пані Гросман запримітить, що щось не так, бо щось було не так, просто чудно, але завжди щось буває не так.

Пан директор, мабуть, сваритиметься. Від шприца зробилося так добре, спершу трішечки кольнуло, а тоді раптом усього його залило таке щастя! Ота бліда сестра набрала в шприц щастя, і він чув на власні вуха, що вона набрала забагато, забагато щастя, він не дурний. Гріні... Через двоє «і»... нє, вона ж померла... нє, пропала безвісти... Щастя — така гарна штука, він колись і малим купить отого щастя в шприці, купити ж можна все... Хліб... цілі гори хліба...

О, бісові душі, через двоє «і», невже вони тут не знають найкращих німецьких імен?..

— Нє,— вигукнув він раптом,— я не хрещений!

А може, мама ще десь жива? Нє, її застрелили люксембуржці, ба нє, росіяни, нє, хтозна, може, її вбили наці, вона ж їх так страшенно лаяла... нє, янкі... ох, нехай собі дітлахи попоїдять хліба. Попоїдять хліба... Він би купив їм цілу гору хліба, товарний вагон, повний з горою хліба... повний з горою антрациту; і щастя в шприці.

Через двоє «і», бісові душі!

Черниця кинулась до нього, намацала пульс і з тривогою заозиралася. Господи, може, покликати лікаря? Але ж не покинеш хлопця самого в палаті. Він у гарячці, марить... Маленька Шранц померла, переставилась на ліпший світ, слава господові, манюнє кришенятко з російським личком... Ох боже, де ж це лікар?

Вона заметушилася біля канапи.

— Нє,— кричав хлопчик,— я не хрещений!

Пульс, здавалося, ось-ось зовсім замре. Чоло черниці зросив піт.

— Пане докторе,— гукнула вона,— пане докторе!

Але крізь оббиті повстю двері, вона добре знала, не проходив жоден звук.

Хлопчик тепер тільки жалібно стогнав:

— Хліб... цілу гору хліба... малим... Шоколад... Антрацит... Люксембуржці свині, нехай не стріляють... ох, хай йому чорт, вам же можна взяти картоплі... та візьміть же картоплі! Пані Гросман... Мамо... Тату... Губерте... Крізь щілину в дверях, крізь щілину в дверях.

Черниця плакала з жаху, не наважуючись відійти від хлопця; хлопець почав кидатись, і вона міцно придержувала його за плечі. Ще й канапка така до лиха слизька. Крихітка Шранц померла, її душечка вже на небі. Господи, помилуй її, ох, помилуй... воно ж безневинне, манісіньке янголятко, негарне російське янголятко... але тепер вона гарна...

— Не,— кричав хлопчик, силкуючись ударити по канапі руками,— я не хрещений!

Черниця злякано підвела очі. Метнулася до раковини, ні на мить на зводячи з хлопця боязкого погляду, і, не знайшовши склянки, знову вернулася до канапи й погладила Гріні по розпашілому чолі. Тоді підбігла до білого столика й схопила звідти пробірку. Пробірка вмить набралася повна. Господи, як мало води входить у пробірку!

— Щастя,— шепотів малий,— наберіть у шприц повно щастя, усе, скільки у вас є, і дітям теж...

Черниця врочисто, дуже повільно перехрестилася, потім вилила воду з пробірки хлопцеві на чоло й мовила крізь сльози: