Розділ «Оповідання»

— Тридцять третього року... десятого вересня.

— Ходиш до школи, так?

— Еге.

— А... звати як? — пошепки підказала черниці сестра.

— Так... Як тебе звати?

— Гріні.

— Як? — Жінки з усміхом перезирнулися.

— Гріні,— відповів хлопчик поволі й сердито, як звичайно відповідають на такі запитання люди, що мають незвичні імена.

— Через «і»? — спитала чергова сестра.

— Еге ж, через двоє «і».— Й він повторив: — Гріні.

Його було звати, власне, Лоенгрін, він народився тридцять третього року, під той час, коли на Вагнерових роковинах у Байрейті в кожній кінохроніці почали показувати портрети Гітлера. Та мати завжди звала його Гріні.

Раптом до палати вбіг лікар. Очі його застелилися туманом з надмірної втоми, і на обличчя, молоде, але вже добре позначене зморшками, впали пасма білявого ріденького чуба...

— Ідіть негайно, обидві, негайно! Чи не зарадить ще одне переливання крові? Швидше!

Черниця повела очима на хлопчика.

— Так, так! — скрикнув лікар.— Ненадовго його цілком можна лишити самого.

— Ти полежиш тихенько, Гріні? — мовила черниця.

— Атож,— відказав хлопець.

Аж як вони вийшли, з очей у нього полилися сльози. Так наче досі рука черниці в нього на чолі не давала їм политись. Він плакав не з болю, а зі щастя. І все-таки з болю й зі страху. Тільки коли він думав про дітей, то плакав з болю, а тому намагався не думати про них, бо хотів плакати зі щастя. Йому ще зроду не було так добре, як тепер, після ін'єкції. Всередині наче текло якесь чарівниче тепле молоко, від якого йому ніби туманіло й заразом чудово яснішало в голові, а в роті був такий гарний, незвичайний смак, такого він ніколи ще не відчував. Та він не міг не думати про дітлахів. Губерт не прийде аж до завтрашнього ранку, батько повернеться хіба що за три тижні, а мати... Діти там самі-самісінькі, і він добре знав, як вони дослухаються, аби тільки що ступнуло чи бодай зашаруділо за дверми на сходах, а там стільки того шарудіння й стільки жалю дітлахам Мала надія, що до них зазирне пані Гросман, вона ніколи не заходила, то чого б тепер надумала? Вона ж не знає, що він... що з ним сталася халепа. Мабуть, Ганс утихомирюватиме Адольфа, але Ганс сам такий тонкосльозий, аби що — зараз у плач. Напевне, Адольф утішатиме Ганса, та Адольфові лише п'ять, а Гансові вже вісім, мабуть-таки Ганс умовлятиме Адольфа. Але Ганс такий страшенно тонкосльозий Адольф кріпший. А найскоріш, вони обидва плакатимуть, бо десь на сьому їх уже зовсім не тягне бавитись, вони хочуть їсти й знають, що о пів на восьму прийде він і нагодує їх. А самі взяти собі хліба вони не наважаться, ні, нізащо не наважаться, він надто суворо заборонив їм брати хліб, як вони були разів зо два з їли геть усю пайку на тиждень. Вони могли б узяти собі картоплі, та не здогадаються, що це їм не заборонено. Хоч би ж він тоді був сказав їм, що картоплю можна брати! Ганс уже добре вміє зварити картоплі, та вони побояться її взяти, він їх тоді надто суворо покарав, еге ж, довелося навіть аж вибити, бо куди ж таке годиться — з'їсти увесь хліб, це ж просто казна-що, але краще б він ніколи їх не бив,— вони тепер узяли б собі хліба й хоч не сиділи голодні. А то вони оце дожидають його там, і тільки-но за дверима щось шелесне, так і схоплюються й туляться своїми бліденькими личками до щілини в дверях,— він часто, ох, як часто, мабуть, тисячу разів, заставав їх отак-о під дверима. І завжди щонайперше бачив їхні личка, що світились радістю. Авжеж, вони раділи, вгледівши його, навіть після того, як він їх понабивав, вони ж усе добре розуміли. А тепер найлегший шурхіт обертатиметься для них жалем. І, мабуть, вони боятимуться. Ганс тремтить, тільки-но побачить поліцая, може, вони так плакатимуть, що пані Гросман почне лаятись, бо ввечері вона хоче мати спокій, а вони, може, заплачуть ще дужче, і тоді пані Гросман зазирне до них, і зглянеться над ними, вона не така вже й лиха, та пані Гросман. Але сам до неї Ганс ніколи не піде, він її страшенно боїться, Ганс усього на світі боїться...

Аби ж вони взяли хоч картоплі!..

Відколи він думав про малих, то плакав тільки з болю. Він спробував затулити очі долонею, аби не бачити дітлахів, але невдовзі відчув, що долоня зробилася геть мокра, й заплакав ще дужче. Він намагався прикинути, котра тепер година. Напевне, дев'ята, а може, й десята, і це було жахливо. Він ще ніколи не приходив додому пізніш як о пів на восьму, та на поїзді сьогодні була така сила охорони й довелося добре пильнувати, щоб не вклепатися. Люксембуржці люблять стріляти, мабуть, на війні не настрілялися, то тепер надолужують; але його їм не запопасти, ні, вони його ніколи не запопадуть, він завжди вислизав їм просто з рук. Господи, антрацит, чи ж міг він розминутися з антрацитом? Антрацит! За антрацит, і оком не моргнувши, дають сімдесят, а то й усі вісімдесят марок, як же йому було прогавити таку нагоду? А люксембуржці його не злапали, він давав собі раду й з росіянами, і з янкі, й з томмі, й з бельгійцями, то невже б його мали схопити якісь люксембуржці, якісь недорікуваті люксембуржці? Він майнув повз них, вихопився на платформу з вугіллям, нагріб у мішок і скинув додолу, а тоді ще й так покидав, скільки встиг. А потім раптом — гурк! — поїзд зупинився, і він пам'ятає тільки, що йому страшенно заболіло, а далі нічого не пригадує, аж поки його збудив той самий біль тут, в оцих дверях, і він побачив оцю білу кімнату. А тоді йому зробили укол. Тепер він знов плакав зі щастя. Дітлахів більш не було. Щастя — то щось чудове, він же ніколи ще його не знав; здавалося, щастя — то сльози; щастя без упину ринуло з очей, а в грудях не ставало його менше: блискітливий, розкішний, верткий клубок, дивовижний клубок щастя, спливаючи слізьми, лишався все той самий.