Розділ «Оповідання»

Хлопець несамовито залементував, і лікар знов почав швидко приказувати:

— Ну, буде, буде, цить! Не вмреш...

Носії ніби ще чогось чекали. На сердитий лікарів погляд один носій — той, що й перед тим,— спокійно сказав:

— Ковдру.

Правду сказати, ковдра була не його, її дала якась жінка на місці пригоди, не везти ж хлопця з отакими розчавленими ногами без нічого. Та шофер подумав собі, що ковдра так чи інак має дістатися лікарні, а в лікарні їх вистачає, тій жінці її однаково не повернуть, а про хлопця, то вона не хлопцева, отож він забере її тільки в лікарні, де з ковдрами не сутужно. Дома жінка якось доведе її до пуття, а за ковдру тепер можна взяти добрі гроші.

Хлопець кричав і кричав.

Лікар із сестрою розкутали йому ноги й швидко подали ковдру шоферові. А самі мовчки перезирнулися. На хлопця страх було дивитися: тіло його внизу геть підпливло кров'ю, куці полотняні штаненята були пошматовані, й криваві клапті позлипалися в одну жахливу кашу. Ноги в хлопчини були босі, й він кричав безперестанку, кричав лиховісно розмірено і вперто.

— Швидше, сестро,— прошепотів лікар,— шприца, хутчіш!

Сестра поверталася дуже хутко й спритно, проте лікар усе-таки квапив:

— Швидше, швидше!

Губи на його нервовому обличчі весь час ворушилися.

Хлопчик не вщухав ані на мить, але сестра була просто неспроможна швидше наготувати шприца.

Лікар перевірив хлопчині пульс. А в самого бліде обличчя пересмикувалось від утоми.

— Годі-бо,— шепотів він, мов у нестямі,— годі тобі!

Але хлопець кричав не вгаваючи, ніби на те тільки й народився на світ... Аж ось надбігла сестра зі шприцом у руках, і лікар миттю вправно зробив ін'єкцію.

Коли він, зітхнувши, витяг голку з цупкої, наче дубленої шкіри хлопчика, двері відчинилися, і до палати швидко, схвильовано увійшла сестра-черниця; вона мала була щось сказати, та, побачивши лікаря біля понівеченого хлопця, стулила вуста, повільно, тихо підступила до канапи, приязно кивнула головою лікареві й блідій черговій сестрі і поклала руку хлопчикові на чоло. Той звів очі й здивовано глянув на чорну постать у себе в головах. Так нібито вона своєю прохолодною рукою тамувала біль. Насправді ж почала діяти ін'єкція. Лікар ще й досі тримав у руці шприца; він знов глибоко зітхнув; потім запала тиша, дивовижна, глибока тиша, така тиша, коли кожне могло чути власний віддих. Ніхто не озивався й словом.

Хлопцеві тепер начебто зовсім не боліло. Він спокійним і цікавим поглядом дивився довкола.

— Скільки? — пошепки спитав лікар у чергової сестри.

— Десять,— відповіла вона й собі пошепки.

Лікар знизав плечима: