Розділ «Оповідання»

Мене поклали на операційний стіл, і я добре побачив самого себе, тільки маленького, ніби вкороченого, вгорі, в ясному склі лампочки — такий куценький, білий, вузький сувій марлі, неначе химерний, тендітний кокон; виходить, то було моє відображення.

Лікар повернувся до мене спиною і, нахилившись над столом, порпався в інструментах; старий, обважнілий пожежник стояв навпроти дошки й усміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно, і заросле, невмиване його обличчя було таке, ніби він спав. І раптом за його плечима, на нестертому другому боці дошки я побачив щось таке, від чого вперше, відколи я опинився в цьому мертвому домі, озвалося моє серце; десь у потаємному його куточку зринув переляк, глибокий і страшний, і воно закалатало в мене в грудях — на дошці був напис моєю рукою. Угорі, в найвищому рядку. Я знаю свою руку; побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі,— куди більше ймовірності. Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів. Усе інше не було ще доказом; ані «Медея», ні Ніцше, ні динарський профіль верховинця з кінофільму, ні банани з Того, ні навіть слід хреста над дверима; усе це могло бути й по всіх інших школах. Та навряд щоб по інших школах писали на дошках моєю рукою. Он він, ще й досі там, той вислів, який нам звеліли тоді написати, в тім безнадійному житті, яке скінчилося всього три місяці тому: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»

О, я пам'ятаю, мені не вистачило дошки, і вчитель малювання розкричався, що я не розрахував як слід, узяв завеликі літери, а тоді сам, хитаючи головою, написав тим-таки шрифтом нижче: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»

Сім разів було там написано — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»

На тихий лікарів поклик пожежник відступив від дошки, і я побачив увесь вислів, тільки трохи зіпсований, бо я не розрахував як слід, вибрав завеликі літери, взяв забагато пунктів.

Я стенувся, відчувши укол у ліве стегно, хотів був підвестися на лікті й не зміг, а проте встиг поглянути на себе й побачив,— мене вже розмотали,— що в мене немає обох рук, немає правої ноги, тим-то я відразу впав на спину, бо не мав тепер на що спертися; я закричав; лікар з пожежником злякано подивилися на мене; та лікар тільки знизав плечима й знов натиснув на поршень шприца, що поволі й твердо пішов донизу; я хотів ще раз подивитися на дошку, але пожежник стояв тепер зовсім близько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, бачив тільки його втомлене, скорботне обличчя; і раптом я його пізнав: то був Біргелер.

— Молока,— тихо сказав я...

Смерть Лоенгріна

Переклала Євгенія Горева

Нагору сходами ноші пішли трохи тихіше. Носії були сердиті: ось уже година, як вони заступили на чергування, а їм ще нізвідкіль не перепало й на цигарку; крім того, один із них був шофер, а тягати ноші — діло не шоферове. Та в лікарні, мабуть, не було кому допомогти санітарові, а привезеного ж не покинеш лежати в машині. Вони мали спішно обернутися ще по двох пацієнтів: один раптово захворів на запалення легенів, а другого в останню хвилину відчепили з зашморгу. Носії були сердиті й знову рвучко додали ходи. В коридорі світилося тьмяне світло і тхнуло, звісно, лікарнею.

— І навіщо було його од чіпляти? — пробубонів один носій, той, що йшов позаду; він мав на думці вішальника.

— Та й справді, навіщо? — басом буркнув передній.

Кажучи це, він озирнувся на товариша й зненацька добре стукнувся об одвірок; ноші сіпнулися, й той, що там лежав, опритомнівши, зайшовся пронизливим, моторошним криком. Крик був дитячий.

— Ну-ну, годі, годі,— стрепенувся лікар, білявий молодик у студентському кітелі, з нервовим обличчям.

Він глянув на годинника: була восьма, власне, його давно мали змінити. Вже понад годину він марно чекав доктора Ломаєра, але того, мабуть, арештували, тепер кожного можуть арештувати.

Молодий лікар весь час неуважно посіпував стетоскопа, не зводячи очей з хлопчика на ношах; аж тепер погляд його впав на носіїв, що нетерпляче тупцялись біля дверей, і він роздратовано спитав:

— У чому річ? Чого вам ще?

— Ноші,— сказав шофер.— Чи не можна б його куди перекласти? Нам треба мерщій їхати.

— А, так, так! Покладіть сюди,— показав лікар на шкіряну канапу.

Увійшла нічна сестра. Обличчя в неї було незворушне, але поважне. Вона взяла хлопчика за плечі, один носій — не шофер — підхопив його просто за ноги.