Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— Він просто не любить будов. А може, він трохи дивакуватий: часом, коли я несподівано приходжу додому, то застаю його в кімнаті за письмовим столом, він сидить і мережить формулами береги фотокопій креслень — у нього їх ціла колекція. Але я думаю, що він тобі сподобається.

— Ти ніколи не показував мені його знімків.

— Бо не маю останніх його знімків. У ньому є щось зворушливо старомодне, і в одязі, і в поведінці. Він чемний, привітний, але набагато старомодніший за дідуся!

— Мені дуже кортить побачити його. Тепер уже можна обернутися?

— Можна.

Йозеф відпустив її голову і, коли вона швидко обернулася, спробував усміхнутись, але під поглядом її круглих ясно-сірих очей його силувана усмішка згасла.

— Чому ти не кажеш мені, що сталося?

— Бо я ще сам нічого не розумію. Як тільки зрозумію, то скажу тобі, але це ще може бути не швидко. Їдьмо.

— Їдьмо,— сказала вона.— Дідусь уже скоро буде там, то хай не чекає на тебе. Йому буде важко, якщо ченці розкажуть йому про все раніше, ніж він тебе побачить... І прошу тебе, пообіцяй мені, що ти не помчиш знов на той страхітливий щит і не загальмуєш останньої миті.

— А я якраз подумав собі: проломлюся крізь щит, звалю бараки будівельників і з голої платформи, наче з трампліну, стрибну з машиною у воду...

— То ти мене не кохаєш.

— О боже,— сказав він,— це ж тільки жарт.

Він допоміг Маріанні підвестися, і вони пішли сходами вниз на берег річки.

— Мені справді шкода, що дідусь дізнається про це сьогодні, в день свого вісімдесятиріччя, — сказав, ідучи, Йозеф.

— А не можна вберегти його від цього?

— Від самого факту ні, але можна було б сьогодні не повідомляти про нього, якщо йому не встигли вже сказати.

Він відімкнув машину, сів у неї і відчинив зсередини дверці Маріанні. Коли й вона сіла біля нього, він обняв її однією рукою за плечі.

— Ну, а тепер послухай,— сказав він,— це ж зовсім просто. Відстань дорівнює рівно чотирьом з половиною кілометрам. Мені треба триста метрів, щоб розігнатися до ста двадцяти кілометрів на годину, і ще триста, щоб загальмувати, я ще й даю великий запас. Отже, лишається майже чотири кілометри, на які мені потрібно рівно дві хвилини. Ти повинна тільки дивитися на годинник і сказати мені, коли ті дві хвилини минуть, щоб я почав гальмувати. Невже ти не розумієш? Я хотів би нарешті з'ясувати, на що ця тарабайка справді здатна.

— Яка страшна гра,— сказала вона.

— А якби мені пощастило розігнати машину до ста вісімдесяти кілометрів, то на ці чотири кілометри мені потрібно було б тільки двадцять секунд... але тоді довелося б і довше гальмувати.