Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Не думай, що я божевільна, я добре знаю, де ми: в Денклінгені, он там, бачиш, між деревами вздовж синьої стіни веде дорога до того місця, де повзуть, як жуки, жовті автобуси. Мене привезли сюди, бо я морила голодом твоїх дітей після того як птахи, що шугають у небі, вбили останнє ягня. Йде війна, час рахують за присвоєнням чергових звань, ти був лейтенантом, коли йшов на фронт, а через два роки став обер-лейтенантом. Ти ще не капітан? Цього разу вони тебе не підвищуватимуть у званні чотири роки, а може, й шість, тоді ти станеш майором. Вибач, що я сміюся, не зайди надто далеко з тими своїми формулами, якими ти забив собі голову, не втрачай терпцю й не користуйся ніякими привілеями. Ми не їмо ані на крихту більше від того, що видають на картки, Едіт згодна зі мною, їж те, що їдять усі, носи те, що носять усі, читай те, що читають усі, не дозволяй собі нічого понад те, що мають усі,— ні масла, ні одягу, ні віршів, які люб'язно пропонуватиме тобі буйвол. Повна дарунків їхня правиця, це завжди хабарі, хоч би якою монетою їх давали. Я не хотіла, щоб і твої діти користувалися привілеями, хай відчують на своїх устах смак правди. Але вони забрали мене від дітей. Цей дім зветься санаторієм, тут божевільних не б'ють, не ллють на них холодної води, не надягають на них без згоди родичів гамівної сорочки. Думаю, ви не погодитесь, щоб її надягли на мене. Я навіть можу виходити, коли захочу, бо я безпечна, цілком безпечна, синку, але я не хочу виходити, не хочу бачити, які надворі часи, не хочу щодня відчувати, що вони вбили в ньому прихований сміх, зламали потаємну пружину потаємного годинникового механізму. Він, скажу тобі, почав раптом надавати ваги своїй особі, став дуже врочистий. Скільки вимуровано тієї цегли, цілі гори, вирубано цілі ліси на будівельний матеріал, а бетону... тим бетоном можна було б засипати Боденське озеро. В будівництві вони шукають забуття, це як опіум. Ти собі не уявляєш, скільки такий архітектор може набудувати за сорок років,— я зчищала щіткою сліди вапна з його холош і гіпсові плями з капелюха, він курив сигару, поклавши голову мені на коліна, і ми без кінця проказували молитву, що звалася «А пам'ятаєш». «А пам'ятаєш, як тисяча дев'ятсот сьомого року, чотирнадцятого, двадцять першого, двадцять восьмого, тридцять п'ятого» —і завжди згадували або якесь будівництво, або чиюсь смерть. «А пам'ятаєш, як померла мати, пам'ятаєш, як помер батько, Йоганна, Генріх? Пам'ятаєш, як я будував абатство Святого Антонія, церкву Святого Серватія, церкву Святого Боніфація, церкву Святого Модеста, греблю між Гайлігенфельдом і Блесенфельдом, пам'ятаєш, як я будував монастир для білих братів, і монастир для рудих братів, і будинки відпочинку для сестер-жалібниць»,— і кожна згадка звучала для мене як «Господи, помилуй нас!» Будівництво йшло за будівництвом, смерть за смертю, він став рабом легенди, яку сам створив, не міг відступити від неї ні на крок: щоранку снідав у кав'ярні «Кронер», хоч волів би поснідати з нами, випити кави з молоком і з'їсти скибку хліба. Йому ж зовсім не треба було того звареного некруто яйця, грінки й огидного сиру з перцем, але він уже почав думати, що не може без них обійтися. Я боялася за нього. Він сердився, коли не отримував великого замовлення, а раніше радів, коли отримував, розумієш? Це складна математика, коли тобі добігає п'ятдесят, шістдесят і ти стоїш перед вибором: або задовольнити на власний пам'ятник свою природну потребу, або звести на нього очі з глибокою пошаною. Тут уже самої іронії не вистачить. Тобі тоді минув вісімнадцятий, а Отто шістнадцятий, і мені було страшно за вас. Я стояла з вами, як сторожкий птах із пильними очима, в альтанці на даху, тримала вас на руках, коли ви були немовлятами, тримала за руку, коли ви стали малими дітьми, трималася біля вас, коли ви переросли мене, і спостерігала, як на вулиці внизу проходила наша доба під звуки маршу. Все кипіло, люди билися одні з одними, платили більйон за цукерок, а потім не мали трьох пфенігів на булочку. Я не хотіла чути прізвища їхнього рятівника, але вони носилися з тим буйволом, наліплювали марки з його зображенням на листи і проказували свою молитву: пристойність, пристойність, честь, вірність, переможені, але непереможні, лад. Дурний, як чобіт, глухий, як тетеря, Жозефіна в батьковій конторі проводила ним по мокрій губці й наліплювала його у всіх кольорах на листи, а мій маленький Давид спав, він прокинувся аж тоді, коли ти зник, коли він побачив, як за те, що ти передаси з рук у руки пачечку грошей, загорнутих у газету, своїх власних грошей, хтось може заплатити життям, коли від його сина залишилась раптом сама оболонка — віра, честь, пристойність,— аж тоді він прокинувся. Я застерігала його від Греца, але він казав:

— Він людина безпечна.

— Ну певне,— відповіла я,— але ти ще побачиш, на що ті безпечні люди здатні. Грец може виказати рідну матір.

Я злякалася своєї прозірливості, коли потім Грец справді виказав свою матір. Так, Роберте, він віддав у руки поліції свою рідну матір, лише тому, що стара завжди казала:

— Це гріх і ганьба.

Більше нічого не казала, тільки це єдине речення, аж поки одного дня син заявив:

— Я більше не можу такого терпіти, мені не дозволяє цього моя честь.

Вони забрали її до притулку для старих і оголосили божевільною, щоб урятувати їй життя, але саме цим і занапастили її, старій дали відповідний укол. Ти не пам'ятаєш Грецової матері? Вона вам завжди кидала через огорожу порожні козубці з-під грибів, ви їх розплітали й будували з них собі очеретяні хижі. Коли довго йшов дощ, хижі руділи і облипали брудом, тоді ви чекали, поки вони висохнуть, і я дозволяла вам спалити їх. Невже ти не пригадуєш цього? Не пригадуєш старої, яку Грец виказав поліції, його рідної матері? Звичайно, він і досі стоїть за лядою і розкладає порізану на шматки печінку. Вони прийшли й по Едіт, але я не віддала її, я ошкірювалась на них, кричала, і врешті вони відступили. Я рятувала Едіт, аж поки птах, що шугав у небі, не вбив її, я пробувала оборонити її і від нього, чула, як шурхотять його крила, як він каменем падає вниз, знала, що він несе смерть, він переможно вдерся до нас крізь сінешнє вікно, я підвела руки, щоб упіймати його, але він прослизнув крізь них. Вибач мені, Роберте, я не зуміла врятувати ягня. І пам'ятай, що ти обіцяв мені дістати гвинтівку. Не забувай цього. Будь обережний, синку, коли підійматимешся вгору драбиною. Дай я тебе поцілую, і вибач, що я сміюся. Які ж теперішні перукарі вправні.

Зовсім не згинаючись, він підіймався вгору драбиною, ступав у сірий безкрай між щаблями, а назустріч йому спускався згори Давид, маленький Давид,— він міг би ціле життя носити ті костюми, що купив замолоду. Обережно! Чому ви зупинилися між щаблями, не могли хоча б сісти на них, коли вже захотіли поговорити, чого стояти так рівно! Вони справді обнялися, син поклав руку на батькове плече, а батько на синове?

Кави, Гупертсе, міцної, гарячої кави, і добре посолодіть її, мій володар любить пити після обіду міцну солодку каву, а вранці — ріденьку. Він виходить із сірого безкраю, в який сягнистими кроками йде той, що завжди тримається рівно, вони обидва мужні люди, і мій чоловік, і мій син, вони спускаються до мене вниз у зачарований замок, син двічі, а володар тільки раз на тиждень, він приносить із собою суботу, а в очах у нього — календар, і я навіть не можу втішити себе надією, що це спритні перукарі надали йому такого вигляду. Йому справді вісімдесят років, сьогодні його день народження, який урочисто відсвяткують у кав'ярні «Кронер», без шампанського, бо він завжди ненавидів шампанське, я так і не довідалась, чому.

Ти колись мріяв улаштувати цього дня велетенську учту, на неї мали прийти сім разів по сім онуків, та ще правнуки, невістки, жінки одружених онуків. Ти завжди почував себе мало не Авраамом, засновником могутнього роду, бачив себе в мріях із двадцять дев'ятим правнуком на руках. Хотів усе побільшувати й побільшувати рід, але сьогодні в тебе буде сумне свято, ти маєш тільки одного сина, білявого онука й чорняву онуку, яких тобі подарувала Едіт, а прамати роду сидить у зачарованому замку, в який можна спуститися тільки нескінченною драбиною з величезними щаблями.

— Заходь, старий Давиде, хай із тобою зайде щастя, ти й досі не потовщав, зберіг такий стан, як мав замолоду. Сховай від мене календар, який ти приніс у своїх очах, я пливу на малесенькому аркушикові календаря, на якому стоїть дата «31 травня, 1942 рік». Не ламай мого човника, пожалій мене, коханий, не ламай паперового кораблика, зробленого з аркуша календаря, не кидай мене в океан того, що сталося за ці шістнадцять років. Ти ще пам'ятаєш слова: «Перемогу не дарують, її треба здобути». Горе всім, хто не прийняв причастя буйвола. І ти знаєш, причастя страшне тим, що його дія ніколи не кінчається. Вони були голодні, а хліба й риби не побільшало, щоб вони могли всі наїстися, причастя ягняти не могло вгамувати їхній голод, зате причастя буйвола давало вдосталь поживи. Вони не навчилися рахувати: платили більйон за цукерок, коня віддавали за яблуко, а потім у них не лишалося навіть трьох пфенігів, щоб купити булочку, але вони завжди були порядні, пристойні, дбали про честь і вірність. Вони безсмертні, бо всотали в себе причастя буйвола. Годі тобі, Давиде, чому ти ніяк не можеш звільнитися від часу? Зглянься, погаси календар у своїх очах. Історію роблять інші. Твоя кав'ярня «Кронер» вірна тобі, колись тобі поставлять пам'ятник, маленький бронзовий пам'ятник, де ти будеш зображений із скрученими в рурочку кресленнями в руці, невисокий, тендітний, усміхнений, схожий чи то на молодого рабина, чи то на митця, що чимось невловимим нагадує селюка. Ти ж бачив, до чого призводить політична розважність,— невже ти хочеш, щоб я позбулася своєї політичної нерозважності?

Ти обіцяв мені з вікна майстерні: «Не турбуйся, я тебе кохатиму, і ти зі мною не зазнаєш усіх тих страхіть, про які тобі розповідають твої шкільні товаришки, страхіть, що начебто відбуваються шлюбної ночі, не вір нашіптуванням тих дуреп, ми з тобою сміятимемось, коли дійде до шлюбної ночі, напевне сміятимемось, обіцяю тобі, але ще почекай, недовго, кілька тижнів, щонайбільше місяць, поки я куплю букет, найму бричку й під'їду до вашого дому. Ми подорожуватимем, побачимо світ, ти мені народиш дітей, п'ятеро, шестеро, семеро, діти народять мені онуків, п'ять разів, шість разів, сім разів по сім, моя праця ніколи не заважатиме тобі, я тебе звільню від чоловічого поту, не буду ревно наганяти м'язи, не поклонятимусь військовому мундирові, все мені саме йде в руки, я вчився самотужки, а трохи в університеті, за все наперед заплатив тяжкою працею. Я не митець, не тіш себе такими думками, в мені нема ні вдаваного, ні справжнього демонізму, те, про що твої приятельки розповідають моторошні небилиці, ми робитимемо не в спальні, а на природі, ти бачитимеш над собою небо, на обличчя тобі падатиме листя або травинки, ти втішатимешся запахом осіннього вечора, і в тебе не з'явиться такого почуття, наче ти береш участь у якійсь огидній гімнастичній вправі, від якої не маєш права відмовитись. Ти вдихатимеш запах осінньої трави, ми лежатимемо на піску на березі річки між кущами лози, зразу над тією смугою, куди сягала повінь і де вона залишила свій слід: сухі очеретини, корки, коробочки з-під крему на взуття, намистинку з пацьорок, яку дружина матроса впустила за борт, і записку в пляшці з-під лимонаду. В повітрі пахнутиме гірким димом із димарів на баржах, бряжчатимуть ланцюги кітвиць, ми вдаватимемо, що то жарт чи гра, хоч, звичайно, то аж ніяк не жарт і не гра».

А пам'ятаєш корок, який я підняла пальцями босої ноги й подарувала тобі на згадку? Я підняла його й подарувала тобі, бо ти звільнив мене від шлюбної ночі в спальні, від тієї темної камери тортур, про яку я знала з романів, про яку мені нашіптували приятельки, від якої мене застерігали черниці. Над моїм чолом звисали гілки лози, я бачила її сріблясте листя перед самими очима, потемнілими й блискучими, пароплави гули на мою честь, гукали мені, що я вже не Дівчина, западали сутінки, починався осінній вечір, усі баржі вже давно стали на кітвицю, матроси зі своїми дружинами сходили хисткими містками на берег, і я вже жадала того, чого недавно боялася. А проте на очі мені набігали сльози, бо я відчувала себе негідною своїх предків, які соромилися робити з обов'язку собі втіху. Ти наліпив мені на чоло й на сліди від сліз лозове листя, ми лежали на березі річки, і мої ноги торкалися очеретин та пляшок, у яких дачники слали вітання тим, у кого мешкали влітку. Звідки взялися всі ті коробочки з-під крему на взуття, що тим кремом чистили — черевики, яким матроси надавали блиску, готуючись зійти на берег, чи чорні шкіряні торби їхніх жінок, з якими вони йшли купувати харч, чи дашки кашкетів, що потім поблискували в сутінку, коли ми сиділи на червоних стільцях у Трішлеровій пивниці? Я милувалася чудовими руками молодої господині, що принесла нам смажену рибу, вино й салат, такий зелений, що аж очам було боляче дивитися на нього,— руки тієї молодої жінки через двадцять вісім років обмивали вином посічену дротяним гарапником спину мого сина. Не треба тобі було гримати на Трішлера, коли він подзвонив по телефону, щоб повідомити нам про лиху пригоду з Робертом. Повінь, повінь, мені завжди кортіло кинутись у неї, щоб вона понесла мене до сірого обрію. Заходь, хай із тобою зайде щастя, але не цілуй мене, не ламай мого кораблика. Ось тобі кава, солодка й гаряча, така, як ти любиш пити після обіду, міцна кава без молока, а ось сигари по шістдесят пфенігів за одну, мені їх дістав Гуперте. Поміняй календар у своїх очах, старий, я ж не сліпа, тільки божевільна, й можу прочитати, яка дата стоїть на календарі у вестибюлі: «6 вересня, 1958 рік». Я не сліпа і знаю, що це не спритні перукарі надали тобі такого вигляду. Граймося разом, вклади календар назад в очі й не розповідай мені про свого прекрасного білявого онука, що успадкував серце матері та розум батька й тепер відбудовує замість тебе абатство. Він уже здав екзамен на атестат зрілості? Він вивчатиме статику? А тепер відбуває практику? Вибач, що я сміюся, я ніколи не надавала ваги будівлям. То тільки порох, ущільнений, сконцентрований порох, перетворений у споруди, оптична омана, фата-моргана, приречена на те, щоб стати руїнами. Перемогу не дарують, її треба здобути. Я прочитала це в місцевій газеті сьогодні вранці, перед тим, як мене забрали сюди. «Над майданом здіймається хвиля радості... Всі, сповнені щирої довіри, прислухаються до кожного слова... Раз по раз чути схвильовані, захоплені вигуки». Прочитати тобі?

У тебе не сім разів по сім онуків, а лише два рази по одному чи раз по два, і вони не будуть користуватися привілеями, я пообіцяла це Едіт, ягняті божому, вони не приймуть причастя буйвола, і хлопець не вчитиме в школі вірша:

Хвала ударам тим, що доля завдає,

Бо кожне лихо душу нам кує...

Ти читаєш надто багато столичних газет, і вони тобі в різних одмінах подають буйвола: в сухарях, із солодкою, кислою і бозна ще якою підливою, ти читаєш надто багато газет для високоосвічених, а треба читати місцеві газетки, з них ти можеш щодня наковтатися тієї погані в чистому, натуральному вигляді, не присмачену й не підроблену, подану з найкращими намірами, які тільки можна собі уявити. В тих твоїх столичних газетах нема таких гарних намірів, вони всі просто боягузливі, а ці щирі й відверті. Прошу тебе, не треба ніяких привілеїв, не треба жаліти себе. Ось послухай, що про мене написано. Вірш зветься «Матері полеглих»:

Ми вас обожнюєм, своїх святих.

Та біль у серці вашому не стих...