Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Мати повісила трубку, підійшла до нього, поклала йому руки на плечі і спитала:

— Ну, як, правда ж гарнесенький хлопчик? Ти повинен відразу після весілля всиновити його, а я перепишу на нього заповіт. Випий іще чаю, в Голландії ж люблять чай. Не бійся, Едіт буде доброю дружиною, ти швидко складеш екзамени, я опоряджу вам помешкання, а коли ти підеш на військову службу, не забувай потай усміхатися. Не подавай голосу й не забувай про те, що в світі, де один порух руки може коштувати життя, такі почуття, як у тебе, вже нікому не потрібні. Я опоряджу вам помешкання. Батько зрадіє, він поїхав в абатство Святого Антонія, наче там йому полегшає. Тремтять порохняві кістки, синку,— вони вбили батьків прихований сміх, пружина тріснула, вона не була розрахована на такий тягар. Тут уже тобі не допоможе гарне слово «тирани». Батько вже не має сили просиджувати цілими днями в майстерні, і його лякає оболонка, що лишилася від Отто. Спробуй помиритися з Отто, будь ласка, спробуй. Прошу тебе, піди до нього.

Він пробував помиритися з Отто, не раз уже підіймався нагору й стукав у двері його кімнатки. Той присадкуватий хлопець не був же йому чужий, та й очі Отто дивилися на нього не як на чужого. За тим широким білим чолом уявлення про владу втілилось у найпростішу формулу: у владу над боязкими шкільними товаришами, над перехожими, що не віддавали честі прапорові. Така влада могла б бути зворушливою, якби вона не виходила за межі стадіонів у передмісті чи за межі їхнього кварталу, якби йшлося про три марки за виграний боксерський матч або за право переможця повести в кіно дівчину в строкатій сукні й поцілувати її в під'їзді, але в Отто не було нічого зворушливого, того, що він часом помічав навіть у Нетлінгера, Отто не цікавили виграні боксерські матчі, не цікавили дівчата в строкатих сукнях. У його мозку влада вже стала формулою, якій було байдуже до вигоди, на яку не впливали ніякі інстинкти, то була влада майже без ненависті, вона здійснювалась автоматично: удар за ударом.

«Брат». Велике слово, гідне Гельдерліна, могутнє слово, але навіть воно, здавалося, не могло наповнити собою слова «смерть», якщо це була смерть Отто, навіть звістка про його загибель не примирила з ним Роберта. «Загинув під Києвом»! У цих словах могли б звучати трагізм, велич, братні почуття, а якби ще й додати вік загиблого, вони могли б бути зворушливі, як на могильних плитах: «Загинув під Києвом у двадцять п'ять років». Але ніщо з цього не звучало в них, і дарма Роберт намагався примиритися хоча б із мертвим Отто, коли йому казали: «Ви ж брати». Так, вони були брати згідно з записами в актах громадянського стану і згідно зі свідченням акушерки. Може, він відчув би велич у цих словах, розчулився б, якби вони з Отто справді були чужі, але вони не були чужі, він бачив, як Отто їсть, як п'є чай, каву, пиво, але то був не той хліб, що він їв сам, не ті молоко й кава, що пив він. А ще гірше було зі словами, якими вони перемовлялися: в устах Отто слово «хліб» здавалося йому ще чужішим, ніж слово «pain[21]» коли він почув його вперше і ще не знав, що воно означає. Вони були сини однієї матері й одного батька, народилися, росли, їли, пили, плакали в одному домі, дихали одним повітрям, ішли до школи однією дорогою, разом сміялись і гралися, він називав Отто «братиком», відчував, як руки Отто обіймають його за шию, він допомагав Отто, побачивши, як той боїться математики, цілими днями сидів із ним над задачами, щоб перемогти в ньому той страх, і справді таки переміг,— і ось раптом за ті два роки, що його не було вдома, від братика, від Отто, лишилася сама оболонка. Той навіть не був уже чужий, навіть це слово, коли він думав про Отто, здавалося йому надто гучним і не ліпилося до нього, не відповідало тому, чим Отто став, і він тоді вперше по-справжньому зрозумів, що означали слова Едіт: прийняти причастя буйвола. Отто виказав би катам навіть рідну матір, якби вона їм була потрібна.

І коли він під час однієї з тодішніх спроб помиритися піднявся нагору, відчинив двері й зайшов до кімнатки Отто, той обернувся й спитав його:

— Чого ти прийшов?

Отто мав рацію: чого він прийшов? Вони навіть не могли бути чужими, бо дуже добре знали один одного, знали, що один не любить помаранч, а другому пиво краще за молоко, цигарки кращі за сигарети, знали, як кожен із них засовує закладку у свій календар.

Він не дивувався, коли бачив, як до Отто приходили Бен Вакес і Нетлінгер, котлі зустрічав їх у сінях, тільки злякався, усвідомивши, що розуміє їх краще, ніж свого брата. Навіть убивці не завжди вбивають, не цілий день і цілу ніч, у них також є вільні вечори, як хоча б у залізничників. Обидва були привітні, поплескували його по плечі, а Нетлінгер казав:

— Хіба не я допоміг тобі втекти?

Вони засудили на смерть Ферді, а Гроля, Шреллиного батька й того хлопця, що передавав звістки від нього, послали туди, де люди зникають без сліду. А тепер співали іншої: нащо згадувати те, що минулося. Не треба, пробач на слові, бути таким занудою. Адже він став фельдфебелем саперних військ, підривником, одружився, винайняв помешкання, має ощадну книжку й двоє дітей.

— А за дружину не турбуйся, з нею нічого не станеться, поки я ще тут.

— Ну? Ти розмовляв з Отто? Нічого не помогло? Я так і знала, але треба пробувати знов і знов. Підійди ближче, тільки тихо, я тобі маю щось сказати! По-моєму, його прокляли, зачарували, якщо тобі це слово більше подобається, і є тільки одна можливість звільнити його: мені гвинтівку дай, мені гвинтівку дай. Господь сказав: «Мені належить помста», а чому я не можу бути знаряддям його помсти?

Вона підійшла до вікна, дістала з-за завіси ціпок свого брата, що загинув сорок три роки тому, приклала його до плеча, ніби гвинтівку, і прицілилась, узяла на мушку Бена Вакеса й Нетлінгера, що їхали вулицею один на білому коні, а другий — на гнідому. Ціпок рухався з такою ж швидкістю, з якою їдуть коні, наче вона стежила за ними з секундоміром у руках. Ось вони завернули за ріг, виїхали повз готель на Модестгасе і скоро зникли за Модестською брамою. Вона опустила ціпок.

— Я маю дві з половиною хвилини.

За цей час можна глибоко вдихнути, прицілитись і натиснути на спусковий гачок. Все в її мареннях було бездоганно пов'язане одне з одним, ніде не можна було вирвати жодної ланки. Вона знов поставила ціпок за завісу.

— Я зроблю це, Роберте, стану знаряддям господа, в мене вистачить терпцю, мене ніщо не квапить. Для цього потрібен не порох із картоном, а порох зі свинцем, я помщуся за слово, що останнє злетіло з невинних уст мого сина: «Гінденбург», єдине слово, яке лишилося після нього на цьому світі. Я мушу стерти його з пам'яті, невже ми для того народжуємо дітей, щоб вони помирали семирічними, прошепотівши наостанці слово «Гінденбург»? Я порвала аркуш із віршем і викинула на вулицю клаптики паперу. Він був такий сумлінний хлопчина, все просив мене, щоб я переписала йому той вірш, але я відмовлялася, не хотіла чути з його уст ту базгранину. В гарячці він намагався зліпити докупи завчені рядки, я затуляла вуха долонями, та однаково чула: «Не кине Всевишній дитину свою». Я пробувала привести його до тями, збудити, хотіла, щоб він глянув мені у вічі, відчув мої руки, щоб до нього долинув мій голос, але він мурмотів далі: «І поки ростуть ще німецькі ліси, і поки німецькі звучать голоси, і прапор наш має, і слово бринить, хай ім'я це наші серця полонить». Мене просто вбивало те, що він і в гарячці наголошує слова «ім'я це». Я зібрала всі іграшки, і твої також, хоч ти розплакався, й розіклала їх перед ним на ковдрі, але він так і не опритомнів, навіть не глянув на мене. Я кричала, благала, шепотіла: «Генріху, Генріху»,— та він тільки вдивлявся у світ своїх марень, де для нього вже нічого не лишилося, крім одного-однісінького рядка: «Вперед кличе Гінденбург! Слава йому!» Тільки цей єдиний рядок ще жив у ньому, і останнє слово, яке я почула від нього, було «Гінденбург».

Я мушу помститися за споганені уста свого семирічного сина, невже ти не розумієш, Роберте? Помститися на тих, що їдуть верхи повз наш дім до пам'ятника Гінденбургові, за ними нестимуть облесливі вінки з золотими, чорними й фіалковими стрічками. Я завжди думала: невже він ніколи не помре? Невже ми вічно бачитимем його ще й на марках, того старого буйвола, ім'я якого стало для мого сина важливішим за все на світі? Ти дістанеш мені гвинтівку?

Я ловлю тебе на слові. Хай це буде не сьогодні, не завтра, але не зволікай. Я наберуся терпцю. Ти не пам'ятаєш свого брата Генріха? Тобі вже було майже два роки, як він помер. Ми тоді тримали пса, що звався Бром, ти вже, мабуть, забув його. Він був такий старий і мудрий, що коли ви з Генріхом допікали йому, не дратувався, хоч йому й боліло, тільки сумнішав. Ви чіплялися за його хвіст, і він тягав вас по кімнаті, але ти вже, мабуть, не пам'ятаєш цього. Квітки, які ти мав покласти на Генріхову могилу, ти викинув з вікна карети. Ми залишили тебе перед брамою кладовища, дозволили тобі сісти на передок і потримати віжки. Ті віжки були з чорної шкіри, потріскані по краях. Бачиш, Роберте, ти пам'ятаєш і собаку, і віжки, і брата... А солдатів, силу-силенну солдатів, не пригадуєш. Вони йшли по Модестгасе, тягнучи за собою гармати, і перед готелем звертали на вокзал. Батько взяв тебе на руки і сказав:

— Війна скінчилася.

Плитка шоколаду коштувала більйон, потім цукерок став коштувати два більйони, гармата — стільки, як півхлібини, кінь — стільки, як яблуко, ціни все росли, а тоді в людей не лишилося навіть п'яти пфенігів, щоб купити найдешевший шматок мила. Це не могло довести до добра, Роберте, та вони й не хотіли, щоб це довело до добра. Солдати все йшли і йшли через Модестську браму і стомлено звертали на вокзал, ішли пристойно, і пристойно несли перед собою транспаранти з ім'ям великого буйвола — Гінденбурга. Він подбає, щоб знов настав лад, до останнього подиху дбатиме про лад. Він справді помер, Роберте? Не можу повірити цьому. «Вкарбоване в пам'ять, залізо і мідь, воно перебуде навалу століть». Коли я бачу на марках його відвислі буйволячі щоки, мені здається, що він закликає нас до єднання. Кажу тобі, Роберте, він ще завдасть нам клопоту, ще покаже нам, куди веде розважність політиків і розважність фінансистів. Кінь коштував стільки, як яблуко, цукерок коштував більйон, а тоді в людей не лишилося навіть п'яти пфенігів, щоб купити шматок мила. І все відбувалося пристойно. Я бачила й чула, як вони йшли з його ім'ям на транспарантах і на устах. Дурний, як чобіт, глухий, як тетеря, він дбав про лад. Пристойність і ще раз пристойність, честь і вірність, залізо і сталь, гроші і зруйноване сільське господарство. Будь обережний, синку, там, де парує рілля і шумлять ліси, прийматимуть причастя буйвола, будь обережний.