Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— А ти прийняв би людину на прізвище Нетлінгер?

— Ні.

— Ну, то покажи мені, як звідси вибратися, щоб не йти цими дверима.

— Ви можете пройти через ресторан, пане докторе, і вийти на Модестгасе.

— До побачення, Гуго. До завтра.

— До побачення, пане докторе.

У ресторані офіціанти і бої витанцьовували свій звичний танок: накривали столи до обіду. Вони котили столики на колесах за докладно визначеним маршрутом від столу до столу, розкладали срібне начиння, міняли вази з квітками — замість білих гвоздиків у високих вазах ставили круглі низькі вазочки зі скромними фіалками, забирали зі столів скляночки з повидлом і ставили чарки на вино: низькі — на червоне й високі — на біле. Тільки на один стіл, де сиділа овеча жриця, поставили молоко: воно здавалося сірим у кришталевій карафці.

Фемель легкою ходою пройшов між рядами столів, відсунув бузкову завісу, спустився сходами вниз і опинився навпроти вежі собору Святого Северина.

4

Леонорина хода заспокоювала його. Вона обережно ступала по майстерні, відчиняла шафи і ящики, розв'язувала паки паперів, розгортала скручені в рурку креслення і зрідка підходила до вікна, щоб потурбувати його,— тільки тоді, як на папері не було дати або на кресленні — підпису. Він завжди любив лад і ніколи не вмів підтримувати його. Аж Леонора дасть усьому лад. Вона розкладала за роками на просторій підлозі майстерні папери й креслення, листи й фінансові звіти. Минуло вже п'ятдесят років, а підлога й далі двигтіла від гупання друкарських машин. Тисяча дев'ятсот сьомий, восьмий, дев'ятий, десятий. Уже з Леонориних стосиків було видно, що замовлення росли разом зі сторіччям, стосик за тисяча дев'ятсот дев'ятий був більший, ніж за тисяча дев'ятсот восьмий, за десятий — більший, ніж за дев'ятий. Леонора визначить криву його діяльності, її намуштровано на точність.

— Так,— сказав він,— питайте мене скільки завгодно, голубко. Це? Це лікарня у Вайденгамері, я її побудував тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року, у вересні її відкрили.

І вона написала на берегах креслення своїм чітким письмом: «1924—IX».

Стосики за роки війни, від чотирнадцятого до вісімнадцятого, були маленькі, по три-чотири креслення: дача для генерала, мисливський будиночок для обер-бургомістра, каплиця Святого Себастіана для спілки стрільців. Замовлення, взяті для того, щоб отримати відпустку, оплачувані дорогими днями: щоб побачитися з дітьми, він безкоштовно будував генералам палаци.

— Ні, Леоноро, це було тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого, францісканський монастир. Сучасний стиль? Звичайно, я будував і в сучасному стилі.

Велике вікно в майстерні завжди здавалося йому рамою, в яку вставляли щоразу нову картину: мінявся колір неба, дерева на внутрішніх подвір'ях ставали то сірі, то чорні, то зелені, квітки у квітниках на дахах цвіли і відцвітали. Діти, що бавилися на свинцевих дахах, виростали, самі ставали батьками й матерями, а їхні батьки й матері — дідами й бабами, і ось уже інші діти бавилися на дахах, тільки лінія тих дахів не мінялася, не мінявся міст, не мінялися гори, що ясного дня проступали на обрії,— та потім друга війна змінила лінію дахів, поробила в ній щербини, крізь які видно було Рейн, сріблястий у сонячну погоду й сірий у похмуру, і розвідний міст у Старій гавані. Але ті щербини давно вже знов заповнили, діти, як колись, бавляться на дахах, а навпроти, по даху будинку Кільбів, ходить його онука з підручником у руках, так само, як п'ятдесят років тому ходила його дружина,— чи, може, то й справді Йоганна, його дружина, читає там ясного надвечір'я «Підступність і кохання»?

Задзвонив телефон. Приємно, що трубку зняла Леонора, що її голос відповість незнайомому, який дзвонить до нього.

— Кав'ярня «Кронер»? Я спитаю пана таємного радника.

— Скільки осіб може прийти на вечерю? На святкування мого дня народження? — Їх можна перерахувати на пальцях однієї руки.— Двоє онуків, син, я — і ви. Ви ж прийдете, Леоноро, зробите мені таку приємність?

Отже, п'ятеро. Справді можна перерахувати на пальцях однієї руки.

— Ні, шампанського не треба. Все, як ми домовилися. Дякую, Леоноро.