Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

— ...Але засоби зображення...

— ...Кафка...

Я не міг забути дітей. Мені здавалося що я із заплющеними очима бачу їх моїх дітей: хлопця, якому вже тринадцять літ, і дівчинку, якій одинадцять, бачу ці бліді створіння приречені на монотонну тяжку роботу. Вони обоє люблять співати, але коли я бував дома, то забороняв їм співати. Їхні веселощі, їхній галас дратували мене, і я їх бив, хоч досі не міг терпіти, коли на моїх очах чинили розправу. Я бив їх по обличчю, по сідницях, бо, приходячи ввечері з роботи хотів спокою.

Із собору линув спів вітер проносив над моєю головою хвилі церковної музики, і я пішов ліворуч повз вокзал. Там я побачив групу чоловіків, одягнених у біле, які знімали з флагштоків транспаранти з церковними символами й розвішували інші, де було написано: «Спілка німецьких дрогістів» «Відвідайте нашу спеціальну виставку!», «Численні взірці безкоштовно», «Чого ти вартий без дрогістів?»

Повільно, якось машинально я брів до церкви Скорботної богоматері, поминув портал, навіть не глянувши на нього і ноги самі привели мене до закусочної, де я вранці поснідав Здавалось, наче вранці, йдучи сюди, я полічив кроки і, скоряючись якомусь таємничому ритмові, що володів м'язами моїх ніг, зупинився й підвів очі. Подивившись праворуч я побачив у щілині між завісками тарілку з відбивними та великі барвисті реклами сигарет ступнув до дверей, відчинив їх і ввійшов у закусочну, тут було тихо, і я одразу відчув що дівчини немає. Не було й недоумкуватого. У кутку сидів якийсь трамвайник, що сьорбав суп, а за сусіднім столиком — подружжя, яке діставало з пакета свої бутерброди й пило каву; із-за прилавка підвівся інвалід, подивився на мене і начебто впізнав: у куточках його рота щось здригнулося. Трамвайник і подружжя також подивилися на мене.

— Чого вам? — спитав інвалід.

— Сигарет, п'ять штук,— сказав я тихо, з червоної пачки.

Стомлено пошукавши в кишені монету й поклавши її на скло прилавка, я сховав сигарети, які подав мені інвалід сказав. «Дякую» — і став чекати.

Я повільно оглядався. Відвідувачі все ще видивлялися на мене: трамвайник затримав ложку на півдорозі від тарілки до рота, і я бачив, як з ложки капав жовтий суп, а подружжя перестало жувати й застигло чоловік з розтуленим, а жінка із стуленим ротом. Потім я подивився на інваліда — він усміхався, і крізь його темну, грубу, неголену шкіру я розглядів її обличчя.

Було дуже тихо, і серед тиші він спитав:

— Ви когось шукаєте?

Я покрутив головою, повернувся до дверей і, перш ніж вийти, ще на мить затримався, відчувши на свій спині погляди всіх. Коли я вийшов, на вулиці все ще не було нікого.

З темного тунелю, який проходить під вокзалом, вийшов, похитуючись, п'яний. Кривуляючи, він сунувся просто на мене, і коли він підійшов зовсім близько, я розглядів у нього в петлиці дрогістський прапорець. Він зупинився, схопив мене за гудзик пальта й дихнув мені в обличчя кислим запахом пива:

— Чого ти вартий без дрогістів? — пробелькотів він.

— Не вартий нічого,— промовив я тихо, без дрогістів я ніщо.

— От бачиш,— сказав він зневажливо, відпустив мене і, похитуючись, рушив далі.

Я повільно ввійшов у темний тунель.

За вокзалом було зовсім тихо. Над усією цією частиною міста стоїть солодкувато-гіркий запах порошку какао, змішаний із запахом карамелі. Велика шоколадна фабрика з усіма її будівлями та під'їзними дорогами займає в цьому кварталі три вулиці й надає йому похмурого колориту, який не відповідає смачній продукції цієї фабрики. Тут живуть бідняки, і тутешні готелі дешеві, але товариство сприяння розвиткові туризму уникає посилати сюди приїжджих, боячись відштовхнути їх виглядом страшенних злиднів. Тісні вулиці просякнуті кухонним чадом, запахом тушкованої капусти та розкішними пахощами святкової печені. Тут і там стоять діти, смокчучи льодяники на паличках; через відчинені вікна видно мені чоловіків у жилетках, що грають у карти. На обгорілій стіні зруйнованого будинку я помітив велику брудну вивіску, на якій була намальована чорна рука, і під цією рукою можна було прочитати: «Готель „Голландія“. Кімнати для приїжджих. Домашня кухня. У неділю танці».

Я пішов у тому напрямі, куди вказувала чорна рука, знайшов на розі вулиці іншу чорну руку з написом: «Готель „Гол.“ навпроти», і коли я подивився навпроти й побачив будинок з червонястої цегли в чорних струпах від диму шоколадної фабрики, то зрозумів, що дрогісти сюди не добралися.

VI