Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

— Еге ж, на цілу ніч.

Квола усмішка на мить змінила її обличчя, воно наче надулося, ставши схожим на жовту губку, а потім знов опало.

— Он як, тоді візьміть для них порожні коробки.

— Дуже дякую,— сказала я.

Її чоловік був маклером і залишив їй у спадщину три будинки, перукарню та колекцію коробок.

— Вип'ємо ще по одній?

— О ні, дякую,— сказала я.

Як тільки вона доторкнеться до пляшки, її руки перестають тремтіти, і рухи робляться такими ніжними, що мені стає лячно. Вона налила й у мою чарку.

— Дякую,— сказала я,— мені більше не треба.

— Тоді я вип'ю її сама,— сказала вона і раптом, пильно глянувши на мене примруженими очима, спитала:

— Ви вагітна, дитинко?

Я злякалась. Іноді мені здається, що це й справді так, але я ще не впевнена. Я покрутила головою.

— Бідолашна дитина,— сказала вона.— Вам буде важко. До всього ще одне маля.

— Не знаю,— сказала я невпевнено.

— Вам треба змінити колір помади, дитинко.

Вона знову пильно глянула на мене, піднесла своє важке тіло в барвистому халаті й перевальцем пропхалася поміж стільцем, кушеткою та письмовим столом.

— Ідіть сюди.

Я пішла за нею в перукарню; запах паленого волосся та розбризканих парфумів хмарою огортав увесь салон. У сутінках від завішених вікон я розгляділа апарати для шестимісячної завивки, для сушіння волосся, побачила, як тьмяно блищав нікель у вбивчому світлі недільного пообіддя.

— Ідіть же сюди.

Вона порпалась у шухляді, де валялися папільйотки, розкриті трубочки губної помади та барвисті коробки з пудрою. Схопивши одну трубочку, вона подала її мені й сказала: