Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

Я не перестаю дивуватись, яке хвилювання охоплює мене, коли почую Фредів голос по телефону: голос у нього хрипкий, трохи стомлений, і в ньому звучать байдужо-офіційні нотки, які роблять його чужим, і від того я хвилююсь ще більше. Так він розмовляв зі мною з Одеси й Севастополя, а потім, коли він почав пити,— із різних готелів, і завжди, коли я знімала трубку й чула, що він натискує кнопку автомата і монети, упавши вниз, дають з'єднання, у мене завмирало серце. Лунка, офіційна тиша в трубці перед тим, як він починає говорити, його кашель і його ніжність, якої він може надати своєму голосові, розмовляючи по телефону,— все це невимовно хвилює мене.

Коли я спустилася вниз, господиня будинку сиділа в своєму кутку посеред старих, потертих меблів, на кушетці біля письмового столу, заваленого коробками з-під мила, коробками з протизачатковими засобами й дерев'яними скриньками, де вона зберігає особливо дорогу косметику. Вся кімната пропахла паленим жіночим волоссям; цей дикий жахливий запах волосся, спаленого за цілий суботній день, сягав аж найвіддаленіших кімнат з кабін перукарні. Але сама пані Валун була одягнена неохайно, непричесана; вона тримала в руках розгорнутий роман, узятий в бібліотеці, якого вона не читала, бо спостерігала, як я підносила до вуха трубку. Потім вона, не дивлячись, понишпорила рукою за кушеткою, витягла звідти пляшку з коньяком і, не зводячи з мене стомлених очей, налила собі повну чарку.

— Алло, Фреде,— сказала я.

— Кете, сказав він,— я знайшов кімнату, і в мене є гроші.

— От і добре.

— Коли ти прийдеш?

— О п'ятій. Хочу ще спекти дітям пиріг. А ми підемо танцювати?

— Залюбки, якщо хочеш. Тут у готелі танцюють.

— А де ти?

— У готелі «Голландія».

— Де це?

— На північ від вокзалу, підеш Вокзальною вулицею й побачиш на розі вивіску з чорною рукою. І йди, куди показує витягнутий палець. Як там діти?

— Добре.

— Я маю для них шоколад, і ми купимо їм повітряні кульки. А ще хочу, щоб вони з'їли по порції морозива; я дам тобі грошей на це. І скажи їм, мені жаль, що я бив їх. Я був несправедливий.

— Цього я не можу їм сказати, Фреде,— відповіла я.

— Чому?

— Бо вони плакатимуть.

— Хай плачуть, але вони повинні знати, що мені жаль. Для мене це дуже важливо. Скажи, будь ласка!

Я не знала, що йому відповісти, і подивилася на господиню, а та звичним жестом налила собі знову повну чарку, піднесла її до губів, повільно, сполоснувши коньяком рота, випила, і я помітила, що коли трунок полився їй у горло, на обличчі в неї з'явився вираз легкої огиди.

— Кете,— промовив Фред.