Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

Мені було соромно молитися про те, щоб той, кому я дзвоню, одразу ж дав грошей, і раптом я примусив себе знов набрати номер і зняв ліву руку з важеля, щоб знову не натиснути на нього. Коли я набрав останню цифру, якусь мить було тихо, потім почулися гудки, і в моїй уяві постала Сержова бібліотека, в якій щойно пролунав дзвінок. Я побачив силу-силенну книжок, підібрані зі смаком гравюри на стінах і різнобарвні скельця у вікнах із зображенням святого Касіуса. Я згадав транспарант, який недавно бачив: «Слава нашим духовним пастирям!»,— і подумав, що сьогодні ж церковна процесія, і Сержа, мабуть, немає вдома. Я спітнів ще дужче і, видно, спочатку й не почув Сержового голосу, бо він дуже нетерпляче сказав:

— Алло, хто це?

Інтонація його голосу відібрала в мене всю мужність, і багато всяких думок промайнуло цієї секунди в моїй голові: чи зможе він, коли я попрошу в нього грошей, провести межу між мною — його підлеглим — і позичальником грошей, і я так голосно, як тільки міг, сказав: «Богнер»,— витер лівою рукою холодний піт, уважно прислухаючись до Сержового голосу, і ніколи не забуду, як мені відлягло від серця, коли я почув, що голос його став тепер приязніший.

— А, це ви? — сказав він.— Чому ж не відповідаєте?

— Я боявся,— сказав я.

Він мовчав, і я почув гуркіт поїздів та голос диктора над головою, а за дверима побачив тінь якоїсь жінки. Я подивився на свій носовичок. Він був брудний і мокрий. Сержів голос наче шмагонув мене, коли він сказав:

— Скільки ж вам треба?

Тепер я почув по телефону, як забемкали дзвони Богоявленської церкви; низькі, красиві звуки викликали в трубці дикий шум, і я тихо промовив:

— П'ятдесят.

— Скільки?

— П'ятдесят,— сказав я, здригнувшись від удару, якого він зовсім не збирався мені завдати. Але так уже повелося: коли хтось чує мене або бачить, то наперед знає, що я хочу позичити в нього грошей.

— Котра година? — спитав він.

Я відчинив двері будки, глянув спершу на невдоволене обличчя літньої жінки, яка, похитуючи головою, стояла біля дверей, а потім подивився поверх транспаранта спілки дрогістів на вокзального годинника і сказав у трубку:

— Пів на восьму.

Серж знову помовчав, і я почув у трубці низький закличний гул церковних дзвонів, а з боку вокзалу долинали соборні дзвони. Серж сказав:

— Приходьте о десятій.

Я боявся, що він одразу повісить трубку, і квапливо сказав:

— Алло, алло, пане...

— Слухаю, що там?

— Я можу розраховувати?