Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

Четверо чоловіків у смокінгах несли багато розшитий балдахін у стилі барокко, а під балдахіном ішов вікарний єпископ з дароносицею. Облатка була дуже велика, проте я майже не бачив її. Я опустився навколішки, перехрестився, і на мить мені здалося, що я лицемірю, та потім я подумав, що бог зовсім не винний і що стати перед ним навколішки — це ще не лицемірство. Майже всі люди на тротуарі посхиляли коліна, тільки один юнак у зеленій вельветовій куртці і в береті лишився стояти, не знімаючи шапки й не виймаючи рук з кишень. Я був радий, що він принаймні хоч не курив Якийсь сивочубий чоловік підійшов до нього ззаду, щось прошепотів йому, і юнак, знизавши плечима, зняв берета й тримав його поперед себе, але так і не став навколішки.

Я знов засумував, дивлячись услід групі з святими дарами, що звернула на широку вулицю, де все відбулося знову опускання навколішки, вставання та обтрушування пилу з штанів, і здалека здавалося, що то котиться хвиля.

Позаду групи з дароносицею йшло чоловік двадцять у смокінгах. Костюми у всіх були чисті й гарно лежали, тільки У двох вони лежали гірше, і я одразу збагнув, що це робітники. Мабуть, вони почувалися жахливо серед тих людей, на яких костюми лежали гарно, бо то були їхні власні костюми. А робітникам ці темні костюми, очевидно, позичили. Адже відомо, що єпископ має тонке соціальне чуття, і, напевне, саме він наполіг на тому, щоб балдахін несли й робітники.

Повз нас пройшла група ченців. На них було любо дивитися. Їхні чорні пелерини поверх жовто-білого вбрання, чисто виголені тонзури на схилених головах — усе це мало гарний вигляд. І ченцям не треба було складати молитовно руки, вони могли просто сховати їх у широких рукавах. Ченці пройшли далі, глибокодумно схиливши голови, зовсім тихо, не надто швидко й не надто повільно, в розміреному темпі чернечого життя. Широкі коміри, довгий одяг і гарне поєднання чорного з білим — усе це надавало їм чогось юнацького й натхненного, і їхній вигляд, можливо, пробудив би в мені бажання стати членом їхнього ордену, якби я не був знайомий з деким із них і не знав, що в священицькому вбранні вони мали б не кращий вигляд, ніж ті священики.

Слухачів духовної академії було чоловік сто, і багато хто з них мав вельми одухотворений вигляд. А деякі обличчя були позначені трохи болісним натхненням. Більшість із них були у смокінгах, але дехто надів звичайнісінький темно-сірий костюм.

Потім пройшли священики міських церков у супроводі людей, що несли великі бароккові світильники, і я побачив, як важко зберегти поважний вигляд у пишному священицькому облаченні. Більшості священиків не пощастило: вони не виглядали аскетами, серед них були дуже товсті і як кров з молоком. А люди, що стояли на тротуарах, мали здебільшого поганий вигляд, здавалися стомленими, були наче неприємно здивовані.

Усі студенти-корпоранти були в дуже барвистих шапочках і таких же барвистих шарфах, а ті, що йшли посередині, несли так само дуже барвисті корогви — їхній важкий шовк звисав донизу. Корпорантів було сім чи вісім рядів по троє в кожному. Такої барвистості, як у цій групі, я ще ніколи не бачив. Обличчя у студентів були дуже поважні, і всі вони дивилися прямо перед собою, не змигнувши оком, наче там десь далеко була дуже принадлива мета, і ніхто з них, здавалося, не помічав, що все це смішно. У одного із студентів — у синьо-зеленій шапочці — піт біг по обличчю ручаями, хоч було не так уже й жарко. Але студент не поворухнув рукою, щоб утерти піт, і вигляд у нього був не смішний, а дуже нещасний. Я подумав, що відбудеться, очевидно, щось на зразок суду честі і що за недозволений піт під час процесії його виженуть з корпорації і, можливо, його кар'єра на цьому скінчиться. І він дійсно справляв враження людини, яка не має більше перспектив, а в усіх інших студентів, тих, що не пітніли, вигляд був такий, наче вони й справді відібрали в нього перспективи.

Повз нас пройшла велика група школярів; вони співали занадто швидко, трохи уривчасто, і здавалося, що це антифонний спів, бо весь час у кінці колони дуже голосно й виразно звучали ті слова, що їх голова колони проспівала на три секунди раніше. Кілька молодих учителів у новесеньких смокінгах і два молоді клірики в мереживних пелеринах бігали туди й сюди і намагалися надати співові злагодженості; рухами рук вони відбивали такт, щоб у задніх рядах не фальшивили. Та все це була марна річ.

Раптом у мене запаморочилось у голові, і я більше не бачив ні учасників процесії, ні глядачів. Моє поле зору дуже звузилося, і, оточений якимсь сірим мерехтінням, я побачив тільки їх самих — моїх дітей,— Клеменса та Карлу: хлопець дуже блідий, зі свого синього костюма з зеленою гілкою конфірманта в петлиці він уже виріс, у руці в нього свічка, поважне і таке миле дитяче обличчя, бліде й зосереджене; а дівчинка, у якої таке саме темне волосся, як і в мене, і кругле обличчя, і тендітна постать теж мої, ледь помітно всміхається. Мені здавалося, що я від них дуже далеко, але я бачив їх вельми виразно, і хоч вони частина мого життя, я дивився на них так, наче то було чуже життя, звалене кимось на мене. І, дивлячись на своїх дітей, що повільно й урочисто проходили з свічками в руках через доступне мені малесеньке поле зору, я зрозумів те, що, здавалося, давно усвідомив, але насправді усвідомив тільки тепер: що ми бідні.

Нараз я потрапив у людський вир — усі ринули до собору, щоб устигнути на заключну службу божу. Якийсь час я даремно намагався пробитися праворуч або ліворуч. Я надто стомився, щоб прокласти собі дорогу. Мене несло в людському потоці, і я повільно вибирався з нього. Люди були огидні, і я їх зненавидів. Скільки себе пам'ятаю, я завжди повставав проти тілесної кари Коли когось били при мені, я відчував біль, і щоразу, коли ставав свідком екзекуції, я намагався цьому перешкодити. Так само було і з полоненими. Я мав багато неприємностей, терпів насмішки і навіть наражав себе на небезпеку через те, що не міг спокійно дивитись, як б'ють полонених. Та попри все я не зумів би перебороти свою відразу до покарання, навіть якби й захотів. Я не міг спокійно бачити, як били людину або зневажали її, і заступався за неї не із співчуття чи з любові до ближнього, а просто тому, що не терплю цього.

Але останні кілька місяців у мене часто виникає бажання вдарити когось в обличчя, і траплялося, що іноді я бив своїх дітей, бо мене дратував їхній галас, коли я, стомлений, приходив з роботи. Я бив їх сильно, дуже сильно, знаючи, що чиню несправедливо щодо них, і сам лякався, відчуваючи, що втрачаю владу над собою.

У мене не раз раптово виникала дика потреба вдарити когось в обличчя, хоча б і цю худу жінку, яка йде оце поруч мене в юрбі, так близько від мене, що я відчуваю її запах — кислуватий і затхлий; її обличчя скривила гримаса зненависті, і вона кричить своєму пошлюбленому, спокійному на вигляд худому чоловікові в зеленому фетровому капелюсі, який іде поперед нас: «Ну швидше, ми ж пропустимо месу!»

Мені вдалося протовпитися праворуч. Вибравшись з людського потоку, я зупинився біля вікна взуттєвого магазину, пропускаючи повз себе юрбу. Намацавши в кишені гроші, я, не виймаючи їх, перелічив папірці й дрібняки і встановив, що є всі.

Мені захотілося випити кави, але гроші треба було берегти.

Якось раптово вулиця збезлюдніла, лишилося тільки сміття, розтоптані квіти, розмелене ногами вапно та косо повислі транспаранти, натягнуті між старими трамвайними стовпами. На них чорним на білому були написані перші рядки церковних пісень:

«Славте радісно господа».

«Благослови союз наш, бо городи це».

На деяких транспарантах зображено символічні малюнки: ягнята і чаші, пальмові гілки, серця і якорі.

Я припалив сигарету й повільно побрів у бік північної частини міста. Здалека ще долинав спів учасників процесії, але за кілька хвилин стало тихо, і я зрозумів, що процесія підійшла до собору. В якомусь кінотеатрі закінчився ранковий сеанс, і я опинився серед молодих інтелектуалів, які вже почали обговорювати картину. Хлопці були в плащах та беретах і обступили дуже гарненьку дівчину в яскраво-зеленому джемпері та в куценьких американських тикових штанцях.

— ...Розкішна банальність...