Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

Я бачу Фредове обличчя, невблаганно старіюче, спустошене життям, життям, яке було б марне, коли б не викликало в мене кохання до нього. Бачу обличчя чоловіка, яким надто рано оволоділа байдужість до всього того, що інші чоловіки вирішили сприймати серйозно. Я часто бачу його в думці, дуже часто, а як він пішов від нас, іще частіше.

У дзеркалі відбивається моє усміхнене обличчя, і я, чудуючись, дивлюся на свою усмішку, про яку досі нічого не знала, прислухаюся до лопотіння води, до її булькання, що дедалі дзвінкішає. Я ніяк не можу відірвати погляду від своєї усмішки й подивитися на моє справжнє обличчя, бо знаю, що ніколи не всміхаюся.

Там, у глибині дзеркала, я бачу жінок — жовтолицих жінок, що перуть білизну в ліниво плинучих річках, чую їхній спів; бачу чорношкірих жінок, що копають висохлу землю, чую безглузді, але такі звабливі звуки барабанів, у які б'ють десь позаду їхні нероби-чоловіки; бачу смуглявих жінок, що з немовлятами за спиною товчуть зерно у кам'яних ступах, а їхні чоловіки, тупо дивлячись перед себе, сидять біля вогню з люльками в зубах; бачу також своїх білих сестер у кам'яних нетрях Лондона, Нью-Йорка й Берліна, в темних ущелинах паризьких провулків — бачу скривджені обличчя жінок, що злякано чекають, коли їх покличе якийсь п'яниця. І, не дивлячись у дзеркало, бачу, як наступає огидна армія паразитів, бачу нікому не відому, ніким не оспівану армію, що несе смерть моїм дітям.

Але відро давно вже повне, і хоча сьогодні неділя, я мушу прибирати, мушу боротися з брудом.

Уже багато років я воюю з брудом у нашій єдиній кімнаті; я наливаю у відро води, виполіскую ганчірку, виливаю брудну воду в раковину і вже підрахувала, що моя боротьба закінчиться аж тоді, коли я вишкребу й вихлюпну стільки вапна, скільки його наліпили на стіни веселі хлопці-муляри шістдесят років тому.

Я часто дивлюся в дзеркало, власне, щоразу, коли треба налити у відро води, і, вертаючись із глибини дзеркала, мій погляд зустрічає моє власне обличчя — безживне й байдуже, воно стежить за невидимою грою, й інколи з'являється на ньому усмішка — усмішка, що перейшла з облич малят та так і зосталась на ньому. А часом я спостерігаю на своєму обличчі вираз дикої рішучості, зненависті й непохитності, і це не лякає мене, а, навпаки, сповнює гордістю, бо це непохитність людини, яка нічого не забуде.

Сьогодні неділя, і я побуду з Фредом. Маля спить, Клеменс з Карлою беруть участь у церковній процесії, а знадвору долинають уривки з трьох служб божих, двох концертів легкої музики, якоїсь доповіді та хрипкого співу негра, який заглушує все, і тільки цей спів зворушує моє серце.

...and he never said a mum baling word...

...і не промовив жодного слова...

Може, Фред дістане грошей, і ми підемо потанцювати. Я куплю собі нову губну помаду, візьму в борг у нашої господині, яка живе внизу. Було б чудово, якби Фред пішов зі мною потанцювати. До мене все ще долинає лагідний і водночас хрипкий голос негра, голос цей проривається крізь дві ріденькі проповіді, і я відчуваю, як піднімається в мені зненависть, зненависть до голосів проповідників, чиє базікання роз'їдає мою душу, наче гнилизна.

...dey nailed him to the cross, nailed him to the cross.

...вони розп'яли його на хресті, розп'яли його на хресті.

Так, сьогодні неділя, і в нашій кімнаті пахне печенею, а самого цього запаху досить, щоб увігнати мене в сльози; я ладна заплакати, коли бачу, як радіють діти, вони ж так рідко їдять м'ясо.

...and he never said a mumbaling word,— співає негр.

...і не промовив жодного слова.

V

Я вернувся назад до вокзалу, розміняв гроші в сосисочній і задля неділі вирішив полегшити собі роботу. Я надто стомився і надто зневірився, щоб іти до всіх тих людей, у кого можна попросити грошей; я вирішив дзвонити їм, якщо в них був телефон. Іноді, коли я говорю по телефону, мені вдається надати своєму голосові того відтінку недбалості, який уможливлює кредит, бо не секрет, що справжня потреба, яку можна відчути з тону чи прочитати на обличчі, закриває гаманці.

Одна з телефонних будок на вокзалі була вільна, і я ввійшов туди, списав на папірець номери кількох готелів і витяг з кишені записник, щоб знайти номери тих знайомих, у кого можна попросити грошей. У кишені в мене було багато десятипфенігових монет, та я повагався ще кілька секунд, розглядаючи на стінах будки забруднені телефонні тарифи, хтозна-колишні, та зовсім стерті правила користування автоматом, потім нерішуче опустив у щілину перші дві монети. Хоч яких зусиль доводиться мені докладати, хоч як пригнічує мене постійне позичання грошей,— це поступово стало для мене кошмаром,— я не каюсь, коли часом нап'юся.

Я набрав номер того чоловіка, який найшвидше міг щось мені дати, та якщо він відмовить, звертатися до інших буде значно важче, бо просити в інших набагато неприємніше. Давши монетам полежати всередині автомата, я ще раз натиснув важіль і став чекати. На лобі в мене виступив піт, сорочка прилипла до шиї, і я відчув, як багато важить для мене, одержу я гроші чи ні.

Знадвору, за дверима будки, я побачив тінь якогось чоловіка, що, мабуть, чекав своєї черги, і я вже хотів був натисну ти на кнопку, щоб гроші вискочили назад, але якраз звільнилася сусідня будка, і тінь зникла. Я все ще вагався. Над головою в мене приглушено гуркотіли поїзди, що прибували й відходили, звідкись здалека долинав голос диктора. Я витер піт і подумав, що мені ніколи не дістати за такий короткий час стільки грошей, скільки потрібно, щоб побути з Кете.