Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

— Що?

— Скажи дітям усе; будь ласка, не забудь, і розкажи їм про шоколад, про повітряні кульки та про морозиво. Пообіцяй мені.

— Не можу,— сказала я.— У них сьогодні така радість, їм дозволили брати участь у процесії. Я не хочу нагадувати їм про побої. Скажу їм потім, коли ми говоритимем про тебе.

— Ви говорите про мене?

— Атож, вони запитують мене, де ти, і я кажу їм, що ти хворий.

— Хіба я хворий?

— Так, ти хворий.

Він помовчав, і я почула в трубці його дихання. Господиня підморгнула мені, старанно киваючи головою.

— Може, й твоя правда, може, я таки хворий. Ну, до п'ятої. Запам'ятай: вивіска з чорною рукою на розі Вокзальної вулиці. Грошей маю досить, і ми підемо потанцюємо. До побачення, кохана.

— До побачення.— Я повільно поклала трубку й побачила, що господиня поставила на стіл другу чарку.

— Ідіть сюди, голубонько,— сказала вона тихо,— випийте чарочку.

Раніше іноді мене змагала впертість, і я спускалася до неї, щоб поскаржитись на те, в якому поганому стані наша кімната, але щоразу вона обеззброювала мене своєю вбивчою апатією, наливала мені коньяку й заворожувала мудрістю, що світилася в її стомлених очах. Крім того, вона вміла пояснити мені, що ремонт кімнати коштуватиме більше, ніж квартирна плата за три роки. У неї я навчилася пити. Спершу коньяк обпікав мені горло, і я просила в неї лікеру.

— Лікер?— дивувалась вона.— Хто ж п'є лікер?

Я вже давно переконалася, що вона каже правду: коньяк таки добрий.

— Ну йдіть же, голубонько, випийте одненьку.

Я сіла навпроти неї, і вона пильно подивилася на мене, так, як дивляться п'яниці, а мій погляд, ковзнувши повз її обличчя, впав на купу картонних коробок з різнокольоровими смугами й написом: «Гумові вироби фірми Грісс. Товар високої якості. Купуйте тільки з маркою „Біла лелека“».

— Ваше здоров'я,— промовила вона, і я теж підняла свою чарку, сказала: «Ваше здоров'я» — і вихилила приємно обпікаючий коньяк. У цю мить я зрозуміла чоловіків, які стали п'яницями, зрозуміла Фреда і всіх тих, хто будь-коли напивався.

— Ох, дитинко,— сказала вона і так швидко знову налила мені, що я здивувалася.— Більше ніколи не приходьте скаржитись. Проти бідності немає ліків. Пришліть до мене ввечері дітей, хай вони тут пограються. Ви ж збираєтесь іти?

— Так,— сказала я,— збираюсь, але я вже домовилася з одним юнаком, що він залишиться з дітьми.

— На цілу ніч?