Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

В тій тиші чутно було нечасті вибухи снарядів десь на околицях міста, глухі далекі вибухи, що долинали неначе з самого краю війни. А коли знову внесли полковника, що вже мовчав, повернувши набік забинтовану голову, і натомість винесли лисого, надворі почувся звук автомобільного мотора. Тихе завивання швидко, майже грізно наближалось, ніби хотіло протаранити білий прохолодний дім. Та завивання раптом стихло, і надворі хтось щось крикнув, а коли всі обернулися, сполохані з мирної дрімотної втоми, то побачили генерала, що повільно йшов понад рядом нош і мовчки клав на коліна кожному пораненому пачку сигарет. Його кроки ближчали в усе гнітючішій тиші, і ось перед Файнгальсом з'явилось обличчя генерала: жовте, велике, сумне, зі сніжно-білими бровами й темнуватим осадом пилюки круг тонкогубого рота. На тому обличчі можна було прочитати, що й цей бій він програв...

II

Він почув голос, що промовив: «Брессен! Брессен, гляньте на мене»,— і здогадався, що це голос Клевіца, дивізійного лікаря — його, напевне, прислали спитати, коли він повернеться. Але він не хотів вертатись, не хотів чути й бачити більш нікого зі свого полку — тож і не глянув на Клевіца Він застигло втупив очі в картину, що висіла перед ним праворуч, майже в самому темному кутку: сірі овечки на зеленій траві, а посеред них грає на флейті вівчар у синьому плащі.

Про що він думав, ніхто б не здогадався, а думав він про дуже неприємні речі, проте думав охоче. Він не знав, чи справді чує голос Клевіца; звісно, він чув його, але не хотів цього визнати й дивився на вівчаря, що грав на флейті — замість того, щоб повернути голову й сказати: «Клевіц? О, я радий, що ви прийшли».

Потім зашелестів папір, і він збагнув: гортають його історію хвороби. Він дивився на потилицю вівчаря й думав про те, як колись служив у фешенебельному ресторані. Опівдні, коли клієнти сходились обідати, він, гордо випростаний, ходив між столами й кланявся всім. Було аж дивно, як швидко й несхибно він зрозумів, які нюанси вкладати в свої поклони: кому коротко, кому низько, кому тільки кивнути або лиш ворухнути головою — власне, просто кліпнути очима, але здавалося, ніби він киває. Різницю в ранзі він засвоїв легко — це ж те саме, що в армії, цій ієрархії плетених і гладеньких погонів із зірочками й без зірочок, за якими йшла численна маса погонів без чи майже без прикрас. У цьому ресторані система поклонів була відносно нескладна: все залежало від гаманця, від розмірів рахунку. Він не був навіть дуже приязний, майже ніколи не всміхався, і його обличчя, хоча він і намагався дивитись по змозі без ніякого виразу, ніколи не втрачало отієї суворості й пильності. Кожен, на кого він поглядав, почував себе не стільки вшанованим, скільки винним; усім здавалося, що їх розглядають, оцінюють, і він швидко виявив, що декотрі бентежаться, так бентежаться, що починають машинально різати ножем картоплю, коли на них зупиняється його погляд, а коли він пройде — злякано сягають рукою по гаманець у кишені. Його тільки дивувало, що вони приходять знову — навіть ці. Вони приходили, терпіли його кивки, терпіли його пильні погляди, бо в шикарному ресторані, певне, так годилося. За його вузьке породисте обличчя й за вміння носити костюм йому досить добре платили, та ще й годували задарма. Та хоч він і силкувався напускати на себе гордовитість, а, по суті, йому часто бувало лячно. В деякі дні він аж пітнів, піт несподівано виступав на шкірі, і це його гнітило. А господар ресторану був добродушний плебей, що дуже пишався своїми успіхами й мав прикрий звичай: пізно ввечері, коли ресторан помалу безлюднів і Брессен збирався йти додому, він часом стромляв товсті пальці в скриньку з сигарами і запихав три чи чотири в нагрудну кишеньку Брессенові, хоч як той опирався. «Та, господи,— муркотів господар із ніяковою усмішкою,— беріть, це добрі сигари». І він брав. Він курив їх увечері з Фельтеном, із яким жив разом у невеличкій мебльованій квартирі, і Фельтен щоразу дивувався якості сигар. «Брессен,— казав Фельтен, — Брессен, сто чортів, добрий тютюнець ви курите!» Брессен мовчав і так само не манірився, коли у Фельтена була добра випивка. Фельтен був комівояжер якоїсь фірми спиртних напоїв, і коли йому добре торгувалось, то він приносив пляшку шампанського.

— Шампанського,— промовив полковник.— Холодного шампанського.

— Це єдині слова, що він інколи промовляє,— озвався палатний лікар поряд.

— Ви про пана полковника? — холодно спитав Клевіц.

— Так, про пана полковника Брессена. Єдині слова, що їх інколи вимовляє пан полковник: «Шампанського — холодного шампанського». Та ще часом пан полковник згадує жінок — чи жіночок.

...Найогидніше було, коли йому доводилось їсти в ресторані. У брудній задній кімнатці, на старому столі ставила їжу неприязна куховарка, яка не хотіла зважати на те, що він любить пудинги, а в ніс і в рот йому лізли оті нестерпні, холодні кухонні випари — жирні, бридкі,— та ще й господар то входив, то виходив, сідав за стіл, не виймаючи сигари з рота, наливав собі чарку горілки й мовчки випивав.

Згодом він давав уроки добрих манер. Місто, де він жив, було дуже підходяще для такого фаху. Там жило чимало багатіїв, які навіть не знали, що рибу треба їсти не так, як м'ясо, які все життя брали їжу пальцями, а тепер мали автомобілі, вілли й розкішних жінок, тож їм конче хотілося змінити й шкуру. Він учив їх поводитись у вишуканому товаристві, мов ковзанярів на слизькому льоду, ходив до них, навчав складати меню, демонстрував, як слід поводитись зі слугами, а потім вечеряв із ними — показував, як тримати виделку, стежив за кожним їхнім рухом, намагався навчити, як власноручно відкоркувати пляшку шампанського.

— Шампанського! — знов уголос промовив він.— Холодного шампанського...

— О господи! — вигукнув Клевіц.— Брессен, та гляньте ж на мене!

Але той і не подумав дивитися на Клевіца, він не хотів нічого й чути про цей полк, що розсипався в нього під руками на потерть. Три його батальйони — «кізяк», «стрілець», «ковпак» — і його командний пункт, що називався «курінь»,— усе щезло!

А за хвильку він почув, що Клевіц пішов.

Він був радий, що нарешті можна відвести погляд від дурної картини з вівцями і вівчарем, бо картина висіла трохи задалеко праворуч, і йому вже потилицю трохи судомило. Друга картина висіла майже якраз навпроти, і він мусив дивитись на неї, хоч вона йому не подобалась: Міхай, румунський кронпринц, розмовляв із селянином-румуном, а обабіч стояли маршал Антонеску й королева. Постава селянина на картині дратувала: він стулив ступні докупи, і здавалося, наче він зараз упаде вперед, а гостинця, що тримає в руці, кине молодому королеві під ноги. Що то за гостинець, як слід не було видно: сіль, чи хліб, чи грудка козячого сиру,— але принц усміхався селянинові. Брессен давно вже не бачив усього цього; він був радий, що знайшов точку, в яку можна дивитись, не боячись, що зсудомить потилицю.

Найдужче в тих уроках доброго поводження його бентежило те, чого він досі не знав і довго не хотів визнати: що ті манери справді можна засвоїти — оту невеличку виставу з ножем і виделкою, як правильно орудувати ними. Він часто лякався, коли бачив цих людей та їхніх жінок, що через три місяці вже поводилися з ним як із тямущим, але обмеженим учителем, і з усмішкою вручали йому чек. Декотрі так і не могли нічого навчитись — їхні пальці були надто незграбні, вони не вміли обрізати шкуринку з сиру, не беручи скибки в руки, або взяти келих за ніжку так, як годиться; а була й третя категорія — вони нічого не могли навчитися, але й не надавали цьому жодного значення. Були й такі, що не вважали за потрібне брати в нього, Брессена, уроки гарного поводження.

Єдине, що втішало його тоді,— це можливість час від часу мати пригоду з їхніми жінками. Безпечну пригоду, яка не розчаровувала його, але жінок неначе сповнювала нехіттю. Він мав багато пригод у той час — із усілякими жінками,— але жодна з них не прийшла до нього ще раз і не пішла з ним, хоча він здебільшого пив з ними шампанське.

— Шампанського,— промовив він голосно,— холодного шампанського.

Він вимовляв ці слова й на самоті — так було краще. На якусь мить задумався про війну, оцю війну, на одну лише мить, а тоді почув, що до кімнати знов увійшли двоє. Він і далі дивився на ту незрозумілу грудку, що її подавав румунський селянин молодому принцові Міхаєві, — і на мить картину затулила рожева рука головного лікаря, що нахилився над ним і знімав з гачка табличку з графіком температури.