Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— За півгодини прошу повідомити.

— Слухаюсь! — сказав лейтенант.

Він тицьнув пальцем у груди Файнгальсові й Фінкові, що стояли першими, скавав: «Ходімо»,— повернувся й зразу пішов. Їм довелося поквапитись, щоб устигати за ним. Маленький унтер-офіцер ухопив свою валізу, Файнгальс допоміг, і вони підтюпцем подалися за низеньким лейтенантом. Минувши будинок, вони звернули у вузеньку вуличку, що тяглася поміж живоплотами та луками й вела, як видно, в чисте поле. Там, куди вони йшли, було тихо, але позаду той самий танк іще стріляв раз у раз по селу, а невеличка батарея, повз яку вони наостанці проїхали, так само стріляла в правий бік, приблизно в тому напрямі, в якому йшли й вони.

Файнгальс раптом кинувся на землю й гукнув своїм супутникам:

— Обережно!

В кинутій валізі забряжчало, лейтенант, що йшов попереду, теж ліг. Попереду, з того боку, куди вони прямували, почали обстрілювати село міномети; вони стріляли часто-часто, певне їх було багато, осколки свистіли в повітрі, вдаряли в стіни будинків, а найбільші фурчали поряд, недалеко від них.

— Встати! — скомандував лейтенант попереду.— Вперед!

— Хвилинку! — гукнув Файнгальс. Він знову почув негучний, майже бадьорий, дзвінкий виляск і злякався. Оглушливо гримнуло: міна влучила в Фінкову валізу, її відірване віко із злісним сичанням відлетіло метрів на двадцять, ударило в стовбур дерева, скалки засвистіли зграєю знавіснілих пташок. Файнгальс відчув, що вино оббризкало йому спину, й злякано пригнувся: він прогавив дальші постріли, вибух ляснув попереду, на луці над невеликим схилом. Ожеред сіна, що чорнів на червонястому тлі неба, розвалився, всередині його затлівся жар, іскри шугнули вгору, тоді бурхнуло полум'я. Лейтенант рівчаком підповз до нього й зашепотів:

— Що тут за чортівня?

— У нього в валізі було вино,— теж пошепки відповів Файнгальс.— Гей! — неголосно покликав він Фінка, що темним горбиком лежав, зіщулений, коло валізи, кроків за два від них. Той і не ворухнувся.

— Сто чортів,— тихо сказав лейтенант.— Невже його...

Файнгальс проповз до Фінка, наткнувся головою на його ногу, звівся на ліктях і підтягся ближче. Світло від підпаленого ожереда не сягало до вузької, наче ущелина, улоговинки, там було темно, а край луки був залитий червонястим сяйвом.

— Гей,— ще раз тихо покликав Файнгальс. Він вдихнув міцний солодкавий запах винної калюжі, наткнувся руками на бите скло, відсмикнув їх, обережно, починаючи з чобіт, обмацав унтер-офіцера й здивувався, що він такий невеличкий: ноги куці, тіло худюще.— Гей! — тихо гукнув він.— Гей, друже!

Але Фінк не відповів. Лейтенант підповз ближче й спитав:

— Що тут таке?

Файнгальс обмацував Фінка далі, поки рука не натрапила на кров — то було вже не вино. Він прийняв руку й тихо промовив:

— Здається, вбило. Велика рана на спині, все просякло кров'ю. У вас є ліхтарик?

— Ви гадаєте, можна...

— Може, піднімемо його отуди, на луку...

— Вино...— сказав лейтенант.— Повна валіза вина... Нащо він його...