Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— Слава богу, — сказав Брехт,— а я вже думав, що й їх накрило.— Він допив пляшку й кинув її в рівчак.— Треба обійти цю огорожу зліва.

Ожеред уже весь узявся полум'ям, тільки нижній шар сіна жеврів тьмяно. Злітали іскри.

— Ви наче розумний чоловік,— сказав лейтенант.

Файнгальс мовчав.

— Тобто...— повів лейтенант далі й заходився відкорковувати другу пляшку.— Тобто я хочу сказати — досить розумний, щоб бачити, що ця війна — паскудство.

Файнгальс мовчав.

— Я кажу «паскудство»,— провадив лейтенант, бо війна, яку ми виграємо,— то не паскудство, а оця от, я кажу, погана, дуже погана війна.

— Так,— погодився Файнгальс.— Це дуже, дуже погана війна.

Його нервувало часте татакання кулемета так близько від них.

— Де цей кулемет? — тихо спитав він.

— Там, де кінчається ця огорожа... на подвір'ї маєтку. Ми стоїмо перед нею... а кулемет за нею...

Кулемет випустив ще кілька коротких черг і замовк. Тоді зататакав російський кулемет, почулися постріли з гвинтівок, і знов зататакали водночас німецький і російський кулемети. І раптом усе стихло.

— Паскудство,— сказав лейтенант.

Ожеред, догоряючи, почав осідати, полум'я вже не злітало вгору, чувся легкий тріск, і темрява густішала. Лейтенант простяг Файнгальсові пляшку. Файнгальс похитав головою.

— Дякую, я не люблю такого солодкого.

— Давно в піхоті? — спитав лейтенант.

— Давно,— відповів Файнгальс,— чотири роки.

— Господи,— сказав лейтенант,— отака нісенітниця: я в піхоті нічого не тямлю. Тобто практично і я не такий дурний, щоб це заперечувати. Я два роки вчився на нічного винищувача, тільки-но скінчив училище, і моє навчання коштувало державі ціни кількох одноквартирних будинків. І все це задля того, щоб тепер у піхоті рити носом землю і з повною викладкою на спині віддати богу душу. Паскудство, правда?

І знову хильнув вина з пляшки.

Файнгальс мовчав.