Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— Будинків уже нема, путівець веде на південь!

Унизу закричали ще гучніш, а фургон помчав ще швидше. Солдат у люку був зморений, він уже давно їхав так, стоячи на плечах двох інших, а ті двоє були неоднакові на зріст, і від цього він стомився ще дужче, йому вже остобісіло так стояти, але він був найменший і найлегший, тож його й вибрали, щоб стежив за всім зовні. Довгий час нічого не було видно. Дуже довго, як здавалося йому,— і коли його смикали за ногу та питали, що там видно, він казав, що не видно нічого, тільки дерева над шляхом та поле в темряві. Потім він побачив на дорозі двох солдатів, що стояли коло мотоцикла й присвічували ліхтариком на топографічну карту. Коли великий фургон проїздив повз них, вони звели на мить очі. Далі солдат у люку знов якийсь час нічого не бачив, поки не трапилась колона танків, що стояла на дорозі. Один танк, мабуть, був несправний, бо під ним лежав танкіст, а другий світив йому карбідним ліхтарем. Повз фургон швидко пролітали назад сільські будинки, темні сільські будинки, потім вони об'їхали зліва колону вантажних машин, що їхала дуже швидко, в кузовах сиділи солдати. Вслід за ваговозами їхала маленька сіра машина з командирським прапорцем. Ця машина швидко випередила вантажні. Неподалік дороги коло стодоли сиділи навпочіпки солдати-піхотинці, видно, дуже потомлені; декотрі лежали на землі й курили. Потім проїхали через село, а трохи далі солдат у люку вперше почув постріли: праворуч дороги стояла батарея важких гармат, її товсті, задерті вгору стволи чорніли на тлі темно-синього неба. З них вихоплювалися криваво-червоні спалахи й кидали червонястий м'який відсвіт на стіни сусідньої клуні. Солдат у люку злякався: він ще ніколи не чув канонади, яке це страхіття! Він хворів на шлункову хворобу, дуже тяжку; звали його Фінк, він був у чині унтер-офіцера й служив буфетником у великому госпіталі поблизу міста Лінца на Дунаї, і йому стало страшно ще тоді, коли начальник послав його до Угорщини добути справжнього токаю — токаю, лікерів і якомога більше шампанського. Ніби шампанське можна добути тільки в Угорщині! Але унтер-офіцер Фінк був єдиний у госпіталі, від якого можна було сподіватися, що він відрізнить справжній токай від підробки; та й, кінець кінцем, де шукати справжнього токаю, як не в Токайській окрузі. Його начальник, полковник медичної служби Гінцлер, дуже любив справжній токай, але дбав, мабуть, насамперед про свого чаркового брата й партнера в скат, отого полковника Брессена, до якого мимохіть зверталися «пане фон Брессен» — таким аристократичним здавався він завдяки худому поважному обличчю й рідкісному ордену на шиї. Він, Фінк, удома сам тримав ресторанчик, знав людей і розумів, що це тільки через якісь хвастощі начальник послав його по півсотні пляшок справжнього токаю — програв, певне, заклад, на який підбив його полковник.

Фінк побував у Токайській окрузі й добув там п'ятдесят пляшок токаю — і то навіть справжнього, що дуже здивувало його — адже він був шинкар, шинкар у виноробському місті, й знався на винах. Він не дуже вірив у той токай, куплений у Токайській окрузі за справжній — повна валіза, ще й кошик. Валізу йому дозволили взяти з собою, вона стояла внизу в фургоні, а кошика не дозволили. В Сентдьєрді йому не дали на це часу, їх прямо з вагона перегнали в фургон, не допомогли ніякі протести, навіть посилання на хворобу, весь перон було оточено, нічого не допомогло, довелось перейти до фургона, що стояв перед вокзалом. Дехто почав обурюватись і кричати, але конвойні були глухі й німі.

Фінк боявся за свій токай — начальник був чоловік вразливий, коли йшлося про вино, а ще вразливіший, коли йшлося про те, що він називав своєю честю. Майже напевне він дав тому полковникові слово, що в неділю вип'є з ним токаю — або про щось подібне. Можливо, він назвав навіть точну годину. А був уже четвер — чи навіть п'ятниця — адже північ, мабуть, минула,— і вони їхали на південь, досить швидко, тож він ніяк не встигне привезти вино до неділі. Фінк боявся — боявся й свого начальника й полковника. Той полковник не подобався йому. Він знав про того полковника щось таке, про що нікому ще не розповідав і нізащо нікому не розповів би, бо ніхто б не повірив; щось таке огидне, що сам Фінк ніколи не вважав би за можливе. Він, Фінк, бачив те сам, цілком виразно, і добре знав, яке це для нього щастя, що полковник його тоді не помітив. Йому доводилося по кілька разів на день заходити до полковника, приносити йому їсти, чи пити, чи якусь там книжку. З полковником треба було поводитись обережно. Якось увечері він увійшов до полковника, не постукавшись, і в сутінках розгледів на блідому обличчі старого чоловіка отой жахливий вираз... Фінкові того вечора шматок у горло не ліз. У них удома, коли якогось хлопця заставали за цим, його зразу обливали холодною водою — і допомагало...

Його знову смикнули за ногу, і він гукнув униз, що бачить гармати, ті гармати стріляють; крик у фургоні став іще гучніший. Спалахи вогню з гарматних дул усе даленіли, й самі постріли, щойно страхітливо близькі, тепер звучали так само далеко, як і досі вибухи снарядів, а вибухи ті все ближчали. Фургон минув ще колону танків, що стояли край дороги, потім — знов гармати, вже менші, розставлені біля колодязя з журавлем, і спалахи пострілів різко й скупо освітлювали ту похмуру шибеницю. Далі — знов якийсь час нічого, і знов — колони, і знов — нічого, а тоді Фінк почув тріскотняву кулеметів. Вони їхали якраз туди, де стріляли кулемети.

Несподівано фургон спинився серед якогось села. Фінк спустився вниз і разом з іншими вийшов надвір. У селі панувала метушня, хтось на когось горлав, через вулицю бігли солдати, а кулемети лящали дедалі гучніше. Файнгальс ішов за маленьким унтер-офіцером, що в дорозі виглядав у люк; тепер він ніс важку валізу й так зігнувся, що приклад гвинтівки тягся по землі. Файнгальс пристебнув ранець до наплічного ременя й ступив широко, щоб наздогнати маленького унтер-офіцера.

— Дай сюди,— сказав він.— Що там у тебе?

— Вино,— засапано відповів унтер-офіцер.— Вино для нашого начальника.

— Покинь його, це ж дурниця,— сказав Файнгальс. Не попреш же ти на передову повну валізу вина.

Маленький унтер-офіцер уперто похитав головою. Від утоми він насилу переставляв ноги, заточувався, сумно хитав головою і вдячно кивнув, коли Файнгальс ухопив за ручку валізу. Валіза здалася Файнгальсові неймовірно важкою.

Кулемет праворуч перестав стріляти, танки вже обстрілювали село. Позаду затріщали колони, і тьмяний відсвіт полум'я м'яко освітлював брудну, розриту вулицю.

— Та покинь його,— сказав Файнгальс.— Чи ти здурів?

Унтер-офіцер не відповів, тільки ще міцніше стиснув ручку валізи. Позаду загорівся ще один будинок.

Раптом лейтенант, що йшов попереду, зупинився й гукнув:

— Станьте під будинком!

Вони підійшли до будинку, біля якого зупинились. Маленький унтер-офіцер поточився до стіни й сів на свою валізу. Тепер уже й ліворуч не стріляв кулемет. Лейтенант зайшов до будинку й зразу вийшов з якимсь обер-лейтенантом. Файнгальс упізнав того обер-лейтенанта. Їм наказали вишикуватись, і Файнгальс зрозумів, що обер-лейтенант хоче в червонястому відсвіті пожежі розгледіти їхні відзнаки. Сам він мав тепер на грудях ще один орден, принаймні груди йому прикрашала чорно-біло-червона стрічечка. Слава богу, подумав Файнгальс, що він уже має хоч цей орден. Обер-лейтенант якусь мить дивився на них усміхаючись, а потім сказав: «Чудово»,— знов усміхнувся, ще раз сказав: «Чудово, правда?» — до лейтенанта, що стояв позад нього. Та лейтенант не відповів. Тепер вони роздивились його. Він був низенький, блідий, видно, вже не дуже молодий, обличчя мав брудне й поважне. На грудях у нього не було жодного ордена.

— Пане Брехт,— звернувся до нього обер-лейтенант,— візьміть двох солдатів для підкріплення. І фаустпатрони. Кілька ми пошлемо Ундольфові — чотирьох, гадаю, вистачить,— а решту я залишаю собі.

— Слухаюсь! — відповів Брехт.— Узяти двох солдатів і фаустпатрони.

— Саме так,— підтвердив обер-лейтенант.— Ви знаєте, де вони лежать?

— Так точно.