Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

Вона похитала головою.

— Не можна. Мама помре зі страху, коли я затримаюсь.

Вона поцілувала його ще раз у щоку й сама здивувалася, що це далось їй так легко. Навіть приємно було.— Ну-бо! — сказала вона, сама притягла до себе його голову, що лежала в неї на плечі, й поцілувала в кутик уст. Тепер вона відчула, що їй справді приємно буде знов побачитися з ним.

Вона ще раз поцілувала його в кутик уст і якусь мить дивилась на нього, раніше вона завжди думала, як це, мабуть, гарно — мати чоловіка й дітей. Про те й про те вона завжди думала воднораз, але тепер вона про дітей не подумала — ні, не подумала про дітей, коли цілувала його, певна, що скоро знов побачиться з ним. Їй стало сумно від цього, але й гарно.— Ну-бо,— тихо сказала вона,— мені справді треба йти...

Він глянув через її плече на вулицю, безлюдну й тиху, гамір на сусідній вулиці здавався далеким-далеким. Невеликі дерева були акуратно попідрізувані. Ілонина рука гладила його потилицю, і він відчував, що ця рука маленька, вузька й міцна.

— Не йди,— попросив він,— або, може, я піду з тобою. Байдуже, що станеться. Добра не жди — ти не знаєш війни, не знаєш тих, хто її затіяв. Не варт розлучатися й на хвилину, коли немає необхідності.

— Є необхідність,— сказала вона,— зрозумій же!

— Тоді дозволь мені піти з тобою.

— Ні, ні! — палко заперечила вона.— Для батька це буде тяжкий удар, розумієш?

— Розумію,— сказав він і поцілував її в шию.— Я розумію все аж занадто добре. Але я люблю тебе й хочу, щоб ти побула зі мною. Не йди.

Вона відсторонилася, глянула на нього й сказала:

— Не проси мене. Будь ласка.

— Гаразд,— тихо промовив він,— іди. Де мені почекати?

— Пройди ще трохи зі мною і я тобі покажу одну кав'ярню там ти можеш посидіти.

Він спробував іти повільно але вона потягла його за собою, і він аж здивувався, коли вони несподівано перетнули людну вулицю Ілона показала на невеликий, вузький будинок і сказала:

— Почекай мене там.

— А ти повернешся?

— Повернусь,— усміхнулась вона як тільки зможу. Я ж люблю тебе.

І раптом обняла його за шию й поцілувала в уста. А потім дуже швидко пішла геть. Він не хотів дивитись їй услід і зайшов до невеличкої кав'яреньки. Входячи, він уже відчував себе вкрай нещасним, спустошеним — йому здавалося, ніби він щось прогавив. Він знав, що чекати безглуздо, і водночас — що не може не чекати. Він мусив дати богові нагоду повернути все так, щоб було гарно, хоча був певен — усе вже повернулось інакше, вона не прийде. Станеться щось там, що не дасть їй прийти,— мабуть, це велике зухвальство: покохати в цю війну єврейку й сподіватися, що вона повернеться. Він навіть не знав її адреси, тож мусив плекати якусь надію, дожидаючи її тут, хоч ніякої надії вже не мав. Можливо, йому слід було побігти за нею, не пускати, примусити її, щоб лишилася; але людей неможливо примусити, людей можна тільки вбивати, і це єдиний примус, який можна застосувати до них. Нікого не можна примусити жити і кохати — теж, в цьому немає ніякого сенсу; єдине, що має над ними владу,— це смерть. І ось він мусив чекати, хоча знав, що це не має сенсу. Він знав також, що чекатиме довше, ніж годину, й довше, ніж цілу ніч, бо то було єдине, що поєднувало їх,— оця кав'яренька, на яку вказав її палець, і єдиний певний доказ, що вона не збрехала. Вона прийшла б, негайно, швидко, якомога швидше, якби тільки це залежало від неї.

Годинник над стойкою показував за двадцять хвилин восьму. Файнгальсові не хотілось ні їсти, ні пити, і він, коли підійшла господиня, замовив зельтерської води, а побачивши її розчарування, ще й карафку вина.