Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— Що з вами? — спитав він.

— Нічого,— тихо відповіла вона.— Я б хотіла бути сентиментальною, але не можу. Це фото не зворушує мене, воно зовсім чуже мені. Ходімо далі.

Вона пообіцяла, що зачекає біля дверей, і він побіг до канцелярії, щоб узяти своє відрядження. Оттен уже пішов. Каптенармус притримав Файнгальса за рукав.

— Не наробіть же дурниць. На все добре вам.

— Дякую,— відповів Файнгальс і вибіг надвір.

Ілона чекала на розі. Він узяв дівчину під руку й повільно рушив з нею до міста. Дощу вже не було, але в повітрі відчувалася вогкість, якийсь солодкий запах; вони йшли тихими-тихими бічними вуличками, що пролягали майже рівнобіжно до центральних,— повз невеличкі будинки з низенькими деревцями перед ними.

— А чому ж ви не в гетто? — спитав він.

— Через батька. Він був на тій війні офіцером, нагороджений орденами, втратив обидві ноги. Але вчора він відіслав усі свої ордени комендантові міста, і протези теж — такий великий пакунок з обгорткового паперу. Ну, далі я вже сама піду,— сказала вона твердо.

— Чому?

— Я хочу прийти додому сама.

— Я піду з вами.

— Нащо? Вас побачать — хтось із моєї родини побачить вас,— вона глянула на нього,— і мене потім не пустять вийти.

— То ви повернетесь?

— Так,— спокійно відповіла вона.— Напевне. Я вам обіцяю.

— Дайте, я вас поцілую,— сказав Файнгальс.

Вона почервоніла й зупинилась. Вулиця була безлюдна й тиха. Вони стояли біля огорожі, через яку звисали пожухлі пагони витких троянд.

— А нащо? — тихо спитала вона, сумно глянула на нього, і він злякався, що зараз вона заплаче.— Я боюсь кохання.

— Чому? — тихо спитав він.

— Бо його не існує... хіба на хвилину.

— Так, більше як кілька хвилин нам не дістанеться,— тихо сказав він. Поставив торбу додолу, забрав у Ілони пакунок і обняв її. Поцілував у шию, за вухом і відчув її губи на своїй щоці.— Не йди,— шепнув їй на вухо,— не йди. Війна ж, не кидай мене. Зостанься.