Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

Файнгальс здивувався, що їх так багато. Він спробував порахувати їх у темряві — вийшло шестеро чи семеро. Вони посідали на смужку трави.

— Це вино,— сказав лейтенант, помацки діставши пляшки й передаючи їх солдатам.— Поділіться між собою. Прінце! — покликав він.— Фельдфебелю Прінц, що сталося?

Прінц був той, що лишився на розі. Коли він обернувся, Файнгальс помітив, як зблискують у темряві його ордени.

— Це чортзна-що, лейтенанте,— відповів Прінц.— Ліворуч і праворуч нас уже обійшли, і не станете ж ви мені торочити, що оце тут, саме тут, на оцьому паршивому подвір'ї, саме тут, де стоїть наш кулемет, має бути зупинений фронт. Фронт, лейтенанте, тягнеться на кількасот кілометрів і вже давно котиться назад, то як мені повірити, що на оцих півтораста метрах можна заробити рицарський хрест... Пора нам ушиватись, а то застрянемо, і жодна падлюка про нас не згадає...

— Та десь же він має зупинитися, цей фронт... Ви всі тут?

— Усі,— відповів Прінц,— тільки я не вірю, що відпускниками та тими, що вчора виписалися з госпіталю, можна зупинити фронт. До речі, малого Генцкі поранено — наскрізна рана від кулі... Генцкі, де ти? — покликав він неголосно.

Від огорожі ступила вперед худорлява постать.

— Гаразд,— сказав лейтенант,— ідіть у тил, і ви, Файнгальс, ідіть з ним — перев'язний пункт там, де зупинився ваш автобус. Скажіть командирові, що я відтяг кулемет метрів тридцять назад... і прихопіть фаустпатрони. Прінце, пошліть іще когось із ними.

— Веке,— сказав Прінц,— іди ти. Ви теж приїхали меблевим фургоном? — спитав він Файнгальса.

— Так.

— І ми теж.

— Ну, йдіть уже,— сказав лейтенант.— Солдатську книжку віддасте командирові.

— Що, когось убито? — спитав Прінц.

— Так,— нетерпляче сказав лейтенант.— Ну, йдіть.

Файнгальс неквапно пішов з обома іншими в село. Тепер по ньому стріляло кілька танків із півдня й зі сходу. Ліворуч від них, де з села вибігала головна вулиця, лунала гучна стрілянина й крик, і вони на мить зупинилися й перезирнулись.

— Розкіш,— озвався низенький з пораненою рукою.

Вони пішли далі швидше, та, як вийшли з улоговини, їх окликнуто:

— Пароль?

— Танненберг,— буркнули вони.

— Брехт? Загін Брехта?