Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— Мабуть, для буфету.

Фінк був неважкий. Пригнувшись, вони перенесли його через дорогу, викотили на трав'янистий схил, і він розплатався там, у відсвіті полум'я, темний, плаский. Спина була вся чорна від крові. Файнгальс обережно перевернув його і вперше побачив Фінкове обличчя — вузьке, з тонкими, дуже тонкими рисами, ще трохи вогке від поту; до лоба прилипло густе чорне пасмо.

— Боже! — сказав Файнгальс.

— Що там?

— Його влучило в груди. Осколок із кулак завбільшки.

— У груди?

— Атож, мабуть, стояв навколішки над своєю валізою.

— Не за статутом,— сказав лейтенант, але власний жарт, видно, не потішив його.— Візьміть його солдатську книжку й особистий медальйон...

Файнгальс обережно розстебнув закривавленого мундира, помацки знайшов на шиї закривавлений бляшаний овал. Солдатську книжку він теж розшукав зразу — вона була в лівій нагрудній кишені, начебто чиста.

— Хай йому чорт,— сказав лейтенант у нього за спиною,— ця валіза ще й тепер важка.— Він перетяг її через дорогу, потяг і Фінкову гвинтівку за ремінь.— Знайшли?

— Так,— сказав Файнгальс.

— Ходімо далі.— Лейтенант тяг валізу за один ріжок через усю улоговину, а тоді шепнув до Файнгальса: — Ліворуч, за огорожу,— і поповз попереду.— Пхайте валізу за мною.

Файнгальс, пхаючи валізу, теж повільно поповз угору не довгим схилом. За огорожею, що тяглась упоперек їхнього шляху, вони змогли випростатись і стояли, дивлячись один на одного. Відсвіт полум'я з ожереда був досить ясний, і вони хвилинку роздивлялись один одного.

— Як ваше прізвище? — спитав лейтенант.

— Файнгальс.

— А я Брехт,— сказав лейтенант. І збентежено засміявся.— По правді признатись, пити хочеться страшенно.— Він нахилився над валізою, перетяг її на смужку густої трави й обережно перевернув. Тихо забряжчало скло.— Господи! — сказав лейтенант і підняв цілісіньку невелику пляшку.— Токай!

Етикетка була заплямлена кров'ю і мокра від вина. Файнгальс дивився, як лейтенант обережно розгрібає скалки. П'ять чи шість пляшок виявилися цілі. Брехт вийняв складеного ножа, відкоркував одну й надпив.

— Чудо! сказав він, віднявши пляшку від губів.— Хочете?

— Дякую,— відказав Файнгальс. Узяв пляшку, хильнув один ковток — вино було занадто солодке для нього. Він повернув пляшку і ще раз сказав: — Дякую.

Міномети знов почали стріляти по селу, з більшої відстані, і раптом зовсім недалеко зататакав кулемет.