Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— Та я ж у місто ходив — купити картону для табличок.

— Так, так, але ж ви вже півгодини як вернулись. Ходімо.— Він узяв Файнгальса під руку й повів його сходами вниз. У кімнатах співали, й санітарки-росіянки пробігали по коридору з тацями в руках.

Каптенармус поводився з Файнгальсом дуже ласкаво, відколи той повернувся з Сокаргея; він до всіх ставився ласкаво й водночас якось напружено, відколи йому наказано організувати новий евакопункт. Його тривожило те, чого Файнгальс іще не міг знати. Вже кілька тижнів у війську діялося щось таке, за чим Файнгальс не міг ні простежити, ні передбачити наслідків. А каптенармус жив цими справами, тільки цими, і був страшенно стривожений тим, що вони вибилися з колії. Раніше можливість переведення або небажаного відрядження була майже неймовірна, кожен наказ, перше ніж дійде до частини, бував уже обійдений. Та сама інстанція, котра віддавала його, перша ж його й обходила, і у відвертих балачках тим підрозділам, котрим він передавався, повідомлялось про можливість його обійти — і хоч накази та закони робилися все грізніші, все похмуріше сформульовані, водночас їх ставало все легше обходити, і насправді хто не хотів скористатися з них, щоб позбутись небажаних людей, той і не керувався ними. В крайньому разі медичне обстеження або розмова по телефону — і все йшло далі. Але тепер усе змінилося: телефонних розмов не вистачало, бо людей, з якими ти звик говорити, вже не було на світі або ж вони стали недосяжні, а ті, до котрих можна зателефонувати, тебе не знали й не були зацікавлені допомагати тобі, бо знали, що й їм ніхто не допоможе. Нитки попереплутувались, позав'язувались у вузли, і єдине, що тобі лишилося — це день у день рятувати власну шкуру. Досі війна розігрувалась по телефону, але тепер вона почала заволодівати телефоном. Обставини, паролі, начальство мінялися щодня, і траплялося, що тебе приділяли до підрозділу, від якого на другий день лишалися тільки генерал, троє штабних офіцерів та кілька писарів...

Коли вони спустились униз, каптенармус відпустив Файнгальсову руку й сам відчинив двері. Оттен сидів за столом і курив. На столі, за яким він сидів, чорніла випалена сигаретою пляма. Оттен читав газету.

— Нарешті,— сказав він і поклав газету.

Каптенармус глянув на Файнгальса, Файнгальс — на Оттена.

— Нічого не вдієш,— знизав плечима каптенармус,— я мушу віддати всіх людей, яким менше як сорок років, які не належать до штатного персоналу і вже скінчили лікування. Слово честі, я нічого не вдію. Вас забирають.

— Куди? — спитав Файнгальс.

— На фронтовий пересильний пункт, і то негайно,— відповів Оттен. І подав Файнгальсові папір з розпорядженням. Файнгальс перечитав його.

— Негайно,— сказав він.— Негайно... негайно ще ніколи нічого розумного не робилося.— Тримаючи папір у руці, він спитав: — Це так треба — щоб один супровідний папір на двох? Тобто спільний...

Каптенармус пильно подивився на нього.

— А що? Глядіть, не наробіть дурниць,— додав він тихо.

— Котра година? — спитав Файнгальс.

— Скоро сьома,— відповів Оттен. Він підвівся. Він уже підперезався ременем, а його ранець стояв на столі.

Каптенармус сів за стіл, витяг шухляду й глянув на Оттена.

— Мені начхати,— сказав він.— Коли вас відряджено, мені нема до вас діла.— І знизав плечима: — Про мене, можу виписати окремо на кожного.

— Я піду по свої речі,— сказав Файнгальс.

Побачивши нагорі Ілону, він зупинився в коридорі, дивлячись, як вона замикає двері, торсає за клямку й киває головою. Вона була в плащі й капелюшку, пакуночок із печивом тримала в руці. Плащ був зелений, каптурик коричневий, і йому впало в очі, що так їй ще більше личить, ніж у червонястій безрукавці. Вона була невисока, трохи повнувата, але, дивлячись на її обличчя, на лінію шиї, Файнгальс відчував щось таке, чого ще ні разу не відчув, коли дивився на жінку: він любив її, хотів нею володіти. Вона ще раз поторсала клямку, щоб пересвідчитися, чи двері замкнулись, і неквапно рушила коридором до сходів. Файнгальс напружено стежив за нею й помітив, що вона усміхнулася й водночас трохи злякалась, несподівано побачивши його перед собою.

— Ви ж казали, що почекаєте,— сказав він.

— Я забула, що мені неодмінно треба піти в одне місце. Я хотіла переказати вам, що за годину повернуся.