Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Моя шинель, каже Андреас.— Візьми.

Оліна прямує до дверей з трьома сотнями, перснем і шинеллю. Повертається іще менш упевнена.

— За шинель вона дає чотири сотні, тільки чотири й ні копійки більше. А за перстень шість, хвалити бога, шість. Тисяча триста. В тебе більше нічого нема? Швидше! — шепоче вона.— Якщо йому урветься терпець і він підніметься сюди, ми пропали.

— Військовий квиток,— каже він.

— Добре, давай сюди. За справжній військовий квиток дають багато.

— І годинник.

— Так,— вона нервово сміється.— І годинник. У тебе, виявляється, ще й годинник є. Він ходить?

— Ні,— каже він.

Оліна йде до дверей з військовим квитком і годинником. Знову чується збуджений шепіт по-польськи. Андреас біжить за Оліною.

— У мене ще є пуловер,— вигукує він.— І рука й нога. Може, вам придасться людська нога, чудова, доброякісна людська нога... нога майже невинної людини? Невже нікому не потрібна моя нога? Для того, щоб покрити різницю. Різницю ще не ліквідовано? — Він викрикує все це майже діловим тоном, без особливого хвилювання, не випускаючи Оліниної руки зі своєї.

— Ні,— відповідає з-за дверей стара.— Але якщо ви дасте чоботи, будемо вважати, що різницю погашено.

Чоботи важко стягнути. Дуже важко стягнути чоботи, якщо ти звик у них спати. Але йому це вдалося, так само, як вдалося колись швидко натягнути їх тоді, коли вони несподівано зачули, що росіяни підступили на загрозливо близьку відстань до їхніх позицій. Він стягає чоботи, й маленькі Олінині ручки передають їх за двері.

Двері знову замкнені. Оліна стоїть перед ним, губи в неї тремтять.

— Я не маю нічого,— схлипує вона,— всі мої сукенки належать старій. І моє тіло, а душа, душа моя їй не потрібна. За душами полює тільки диявол. А люди гірші від диявола. Пробач,— шепоче вона крізь сльози,— я не маю нічого.

Андреас пригортає її до себе й тихо гладить по обличчю.

— Ходи,— шепоче він,— ходи до мене, я буду тебе любити...

— Ні,— так само пошепки відповідає вона,— не треба, облиш, це не так уже й важливо.

За дверима знову лунають кроки. Стара впевненою ходою прямує коридором до них. Але, як не дивно, тепер Гм уже не страшно. Вони усміхаються одне одному.

— Оліно! — гукає голос за дверима.

І знову польське щебетання. Оліна з усмішкою обертається до нього.