Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

Олінина голова повільно й важко схиляється на груди. До Андреаса доходить, що це означає згоду, тільки коли вона каже:

— Гаразд... я спробую...

Оліна вже чекає на нього, взявшись за ручку дверей, а він кидає прощальний погляд на цю брудну, тісну вітальню, а тоді виходить слідом за нею у тьмяно освітлений коридор. Вітальня була ще досить розкішною порівняно з коридором у цю ранню годину. Який їдкий, вогкий, холодний, спертий дух стоїть у коридорі борделю о четвертій годині ранку! Двері обабіч однакові, наче в казармі. Всі однаково обшарпані. І ця вбогість, жалюгідна вбогість.

— Ходи! — каже Оліна. Вона штовхає одні двері, й вони опиняються в її кімнаті, дуже бідній кімнаті, де є тільки найнеобхідніше для її ремесла: ліжко, маленький столик, два стільці, тазик для вмивання на хисткому триніжку. Поряд з триніжком стоїть глек з водою. Біля стіни ще невеличка шафка. Одне слово — тільки найнеобхідніше. Як у казармі...

Андреасові все здається сном: і те, що він сидить на ліжку й дивиться, як Оліна миє руки, дістає з шафи черевички, скидає червоні пантофельки й перевзувається в черевички. Ах, так, на стіні ще висить дзеркало, перед яким вона може причепуритися. Стерти з обличчя сліди сліз, припудритися, бо що може бути жахливішого від заплаканої повії! Їй іще довелось нафарбувати губи, підмалювати брови, почистити нігтики. Все це вона робить дуже швидко, як солдат, піднятий по бойовій тривозі.

— Ти повинен мені вірити,— каже вона через плече рівним голосом, наче йдеться про щось само собою зрозуміле.— Я врятую тебе, чуєш? Зробити це буде важко, якщо ти вирішив неодмінно взяти з собою і тих двох, але я все одно спробую. Можна багато чого...

Не дай мені, боже, збожеволіти, подумки молиться Андреас, не дай мені збожеволіти від цієї відчайдушної спроби осягнути дійсність. Усе здається нереальним: і ця кімнатка в борделі, жалюгідна й тьмяна в ранковому освітленні, сповнена жахливих запахів, і дівчина у дзеркалі навпроти, яка стиха наспівує собі щось під ніс тим часом, як її пальці вправно накладають помаду на уста. Усе нереальне: і моє стомлене серце, яке нічого вже більше не чекає, і мій сонний розум, у якого не лишилось ніяких бажань — ні курити, ні їсти, ні пити, і моя душа, позбавлена будь-яких прагнень, окрім одного — спати, спати...

А може, я вже мертвий? Як збагнути це тут, у цій кімнаті, з цією постільною білизною?.. Сідаючи, я машинально відгорнув простирадло, як і годиться робити, коли сідаєш на ліжко. Це простирадло не скажеш, що брудне, але й чистим його не назвеш. Жахливо таємнича постіль, не брудна, але й не чиста... не чиста... і ця дівчина перед дзеркалом, яка підмальовує зараз брови, чорні, тоненькі брови на блідому чолі.

— «Там будем рибалити і полювати, як у давні добрі часи!» Знаєш, звідки ці рядки?— питає, усміхаючись, Оліна.— Це німецький вірш. Арчібальд Дуглас. Там ідеться про чоловіка, якого вигнали з рідної країни, розумієш? А ми, ми хоч і живемо в рідній країні, ми все одно вигнанці. Вигнанці в себе на батьківщині, цього нікому не зрозуміти. Рік народження тисяча дев'ятсот двадцятий. «Там будем рибалити і полювати, як у давні добрі часи». Ось послухай.— Вона справді починає наспівувати цю баладу, й Андреас відчуває, що чаша його життя виповнилась, і цей сірий холодний світанок у польському борделі, і ця балада, покладена на музику Льове[2], яку вона стиха наспівує...

— Оліно! — знову почувся знайомий рівний голос за дверима.

— Чого треба?

— Рахунок. Давай рахунок. І збирайся, машина вже прийшла...

Ось вона, реальність — аркуш паперу, який дівчина, взявши кінчиками пальців, простягає в прочинені двері, аркуш, на якому записано все, починаючи з сірників, які ще лежать у нього в кишені. Сірників, що він їх узяв учора о шостій вечора. Як швидко летить час, невловимий час, і нічого, нічого я не встиг зробити за цей час і вже не зможу зробити, тільки зійду сходами вниз за цією свіжо підмальованою лялечкою назустріч своїй долі...

— Ці польські шльондри,— каже Віллі,— просто чудо. Вогонь, правда?

— Так.

Передпокій теж умебльований дуже убого: кілька хистких стільців, лавка, вичовганий тоненький, як папір, килим. Віллі курить, він знову дуже заріс, і нишпорить у своїх речах, шукаючи цигарок.

— Ну, любий, ти виявився найдорожчим з усіх нас. Хоч і я від тебе ненабагато відстав. Зате наш білявий юний друг майже нічого не коштував. Ха! — він штовхає в бік напівсонного Блондина.— Сто сорок шість марок.— Віллі вибухає реготом.— Здається, він таки справді проспав біля дівчини цілу ніч, просто проспав. У мене ще залишилось зайвих двісті марок, то я підсунув його крихітці під двері як чайові. За те, що так задешево зуміла його ощасливити. У тебе часом нема цигарки?

— Є.

— Дякую.

Як немилосердно довго веде Оліна переговори в старої, і це о четвертій ранку, коли весь світ іще спить. Навіть у кімнатах дівчат тихо, а внизу, у великій приймальні, зовсім темно. І за дверима, за якими вчора лунала музика, зараз темно, але він бачить цю темну кімнату, відчуває її запах. Тільки знадвору чути шум потужного двигуна. Але Оліна все ще сидить за помальованими червонуватою фарбою дверима, і це — реальність.