Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Не можеш зрозуміти?

Він знову здивовано глянув на неї. Вона випросталась, опустила додолу ноги й пересіла ближче до нього.

— Ти не можеш цього зрозуміти? — з запалом питає вона.

— Ні,— здивовано відповідає він.

— Тоді ти не знаєш, що таке кохання. Так...

Вона дивиться на Андреаса, й він раптом аж лякається її зосередженого, пристрасного, геть зміненого обличчя.

— Так,— знову каже вона.— Безоглядно! — Кохання завжди безоглядне. Невже,— тихо питає вона,— невже ти ніколи не кохав?

Він раптом заплющує очі. Знову відчуває біль, глибокий і важкий біль. І це теж, думає він, і це я теж повинен їй розповісти. Між нами не повинно залишитися ніяких таємниць, а я сподівався, що мені вдасться зберегти для себе хоч цей спомин про незнайоме дівоче обличчя, цю надію, цей дарунок долі, що вони будуть тільки моїми і я заберу їх із собою... Він не розплющує очей, і в кімнаті залягає тиша. Він аж тремтить від страждання. Ні, думає він, нехай це залишиться тільки для мене. Адже це тільки моє і нічиє більше. Я три з половиною роки тільки цим і жив... Тільки цим спомином про десяту частку секунди там, на пагорбі за Ам'єном. Навіщо їй так глибоко й так боляче вдиратися в мою душу? Навіщо роз'ярювати напівзагоєну рану, яку я так старанно оберігав? Роз'ятрювати словом, що проникає в мене, як зонд, безпомильний лікарський зонд...

Так, думає вона, ось воно що. Він кохає іншу. Як він тремтить, як сплів руки, заплющив очі,— це я завдала йому такого болю. Ми завжди завдаємо найбільшого болю тим, кого любимо. Такий уже закон кохання. Йому так боляче, що він навіть не може заплакати. Буває такий величезний біль, перед яким сльози безсилі, думає вона. Ну, чому я не та, котру він любить. Чому я не можу перевтілитись у її тіло, в її душу! Нічого, нічого свого я не хотіла б зберегти, я віддала б усю себе, аби тільки... аби тільки мати її очі. В цю його останню ніч, у цю мою останню ніч, бо без нього життя Для мене нічого не важитиме, якби я могла мати хоч вії тієї іншої, тільки за її вії я ладна віддати себе всю...

— Так,— тихо каже він. Голос у нього зовсім безбарвний, майже мертвий.— Так, я кохав її так сильно, що віддав би душу лише за те, щоб на мить припасти до її уст. Тільки тепер я зрозумів це, в ту мить, коли ти мене спитала. І напевно тому мені ніколи не судилось її зустріти. Я міг би вбити когось заради того, аби побачити краєчок її сукні, коли вона повертає за ріг. Я так прагнув побачити її наяву, хоч раз наяву. Так, я молився за неї, молився щодня. Але все це було облудою й самообманом, адже я думав, що люблю тільки її душу. Тільки її душу! А я віддав би всі ці тисячі молитов за те, щоб хоч один-єдиний раз поцілувати її в уста. Лише тепер я це зрозумів.

Він схоплюється з місця, й вона радіє, що в його голосі знову зазвучали живі, людські ноти. Голос людини, яка страждає, але живе. Та вона знову відчуває, що він зараз став зовсім самотнім, що вже забув про неї, що знову залишився сам-один.

— Так,— каже він, дивлячись невидющим поглядом,— я думав, що люблю лише її душу. Але що таке душа без тіла? Що таке людська душа без тіла? Я не міг би почувати до її душі такої жагучої пристрасті, на яку тільки здатен, коли б не мріяв, що вона хоч раз, один-єдиний раз усміхнеться до мене. Господи,— він розтинає долонею повітря,— я завжди сподівався, весь час сподівався, що колись та побачу її живу, з плоті й крові.— Він уже майже кричить: — завжди тільки цей проклятий тягар надії! — І несподівано різко обертається до неї: — Котра година?

І хоч він звернувся до неї так різко й роздратовано, як до служниці, Оліна все ж рада, що він усе-таки помічає її присутність.

— Пробач,— швидко додає він, беручи її за руку.

Але вона вже пробачила йому, вона вже наперед усе йому пробачила. Оліна дивиться на годинник і всміхається.

— Одинадцята! — вона відчуває, як її просто-таки захлюпує щастя.— Ще тільки одинадцята година. Навіть не північ, ще навіть не північ. Чудово! Просто прекрасно! Яке щастя! — Вона радіє, як пустотлива дитина, схоплюється з місця, кружляє по кімнаті наспівуючи: —«Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання...»

Він дивиться на неї й думає: дивна річ, але я не можу на неї сердитись. Я майже гину від болю, я пропадаю, а вона танцює, хоч поділяє зі мною мій біль. Ні, на неї я не можу сердитись, ні...

— Знаєш що? — питає вона, несподівано зупиняючись.— Нам треба чогось попоїсти, ось що.

— Ні,— злякано відмовляється він,— не треба.

— Чому?