Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— То ти що, віриш, що цей лімузин, який возить генералів і повій, візьме й нас теж?

— Так!

— Гм, судячи з того, як працює двигун, це — «майбах». Путяща машина. Ти не заперечуватимеш, якщо я вийду й переговорю з водієм? Цей тип точно з жандармерії.

Віллі закидає на плече свій мішок і розчиняє двері: надворі ще справжня ніч, крізь каламутно-сіру імлу пробиваються тьмяні кола від фар автомобіля, який стоїть біля палісадника. Ніч холодна і невідворотно реальна, як усі воєнні ночі, холодна, загрозлива, лиха і глумлива. Ця зловісна ніч панує над усім: над брудними окопами і бомбосховищами, над десятками й сотнями міст, які зіщулились від страху... Особливо зловісною, невимовно жахливою воєнна ніч стає над ранок, десь близько четвертої. І одна з таких ночей чигає на них за Дверима. Ніч сповнена жахом, бездомна, безпритульна ніч, У якій не лишилось навіть найменшого теплого куточка, де можна було б сховатися... Всі ці ночі наслані на людей удавано-бадьорими голосами...

Невже вона справді вірить, що мене можна врятувати? Андреас посміхається. Невже думає, що можна прослизнути крізь цю густу сітку? Ця дівчина сподівається, що існує шлях до втечі, тішить себе надією, що знайде дорогу, яка обминає Стрий. Стрий. Це слово сиділо в мені від самого народження. Воно сиділо глибоко-глибоко, непізнане й нерозбуджене. Воно було в мені ще з дитинства і, можливо, тоді в школі, ми вчили про відроги Карпат, і я побачив на карті посеред ясно-жовтої плями слова «Галичина», «Львів», «Стрий», у мене раптом пробіг мороз по шкірі. Але потім я про це забув. Доля, мабуть, уже не раз поціляла в мене фатальним гачком смерті, але він ніколи не застрягав. І тільки це коротке малесеньке слово «Стрий», яке до часу дрімало десь у мені всередині, зачепило той гачок намертво...

«Стрий», це маленьке, крихітне, страшне й криваве слово піднялося в мені, перетворилося в якусь чорну хмару, яка вже все затьмарила. А вона ще вірить, що знайде дорогу, яка веде повз Стрий...

До того ж, мене щось не вабить намальована нею перспектива. Не вабить глухе село в Карпатах, де вона гратиме на роялі пастора. Мене не приваблює ця уявна певність... поки що це лише порожні обіцянки й обітниці, а щось певне можна знайти лише за темним, непевним обрієм...

Нарешті двері відчиняються, й Андреаса вражає блідість, яка розлилась по Оліниному обличчі. Дівчина в накинутій хутряній пелеринці й маленькій кокетливій шапочці, з-під якої на плечі спадає чудове золотаве волосся, а годинничка на руці вже нема, бо ж він дістав назад чоботи. Рахунок оплачено. Стара пані загадково всміхається, згорнувши руки на запалому животі. Коли солдати, закинувши ранці за плечі, збираються виходити, вона вимовляє, всміхаючись, одне-єдине слово:

— Стрий.

Оліна цього не чує, вона вже за дверима.

— Мені теж,— каже тихо Оліна, коли вони сидять поруч в автомобілі,— мені теж винесли вирок. Я стала зрадницею своєї Вітчизни, бо пробула цілу ніч з тобою замість випитувати таємниці в генерала.— Вона бере його за руку й усміхається.— Але не забувай, що я тобі сказала: хоч би куди я тебе повела, там і буде життя. Не забудеш?

— Ні,— відповідає Андреас.

Вся ця ніч проходить через його свідомість ниткою, яку він розмотує зі шпульки пам'яті; нитка розмотується гладенько, тільки в одному місці заважає вузлик, який не дає йому спокою. «Стрий», сказала стара. Але звідки б їй знати, що саме Стрий... Він же з нею не говорив про це, а Оліна тим більше не могла вимовити вголос це слово...

Отже, така вона, дійсність: рівний шум двигуна аристократичного авто, м'яке світло фар вихоплює з темряви безіменну вулицю, дерева, іноді будинки. Все навколо потопає в сірих сутінках. Спереду маячать дві потилиці і плечі з унтер-офіцерськими погонами. Обидві потилиці майже однакові, міцні німецькі потилиці. Від водія повільно повзе назад цигарковий дим, бо шибка в нього трохи опущена. Поруч дрімає Блондин, схожий на хлопчака, який стомився, набігавшись і награвшись, а праворуч сидить Оліна, він весь час відчуває м'який дотик її шубки... Нитка спогадів про цю чудову ніч біжить гладко й розкручується дедалі швидше, але поки він знову натикається на той дивний вузлик, згадуючи, як стара сказала «Стрий»...

Андреас нахиляється вперед, щоб подивитися на слабо освітлений циферблат годинника, й бачить, що вже шоста година, рівно шоста. Темний жах пронизує його, і він думає: «Боже, боже, на що я змарнував свій час, я нічого не встиг зробити, я за все життя нічого не зробив, я ж повинен був молитися, молитися за всіх; Пауль десь удома в цю мить підіймається східцями до вівтаря й починає проказувати молитву: „Те Deum“...»

Андреасові губи теж уже готуються вимовити «Те Deum», але в цю мить якась гігантська невидима рука накриває автомобіль, який повільно повзе під гору, Андреас відчуває якийсь моторошний беззвучний подмух, і в цій тиші звучить сухуватий голос Віллі, який питає водія:

— Куди ж це тебе несе, колего?

— У Стрий,— відповідає безтілесний голос.

І тут два невидимі ножі з несамовитим, шаленим скреготом розпанахують автомобіль: один врізається в металеве тіло машини спереду, а другий — ззаду, автомобіль стає дибки, крутиться, люди, що їхали в ньому, зарепетували...

Потім знову настає тиша, яку порушує лише діловите потріскування язиків полум'я, що пожирають автомобіль.