Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Даремно ти так думаєш,— заперечує він і раптом згадує дрезденський вокзал: до болю виразно уявляє і відчуває смак того дня, бачить гладкого червонощокого лейтенанта.— Даремно ти так думаєш, я обдурив одного лейтенанта,— і розповідає їй усю історію.

Вона сміється:

— Хіба ж ти когось обдурив?

— Авжеж,— заперечує він,— це все-таки дуже погано. Я не повинен був такого робити, треба було гукнути йому вслід, що я не глухий. Але я промовчав, бо знав: скоро я помру, та він іще так розрепетувався... І в мене було так тяжко на душі... А ще мені було просто ліньки. Авжеж,— тихо провадить він далі,— мені справді було просто ліньки зробити це, бо я в ту мить втішався життям. Спершу я навіть збирався йому все пояснити, дуже добре пам'ятаю, я ще подумав: не можна допускати, щоб через мене хтось почував себе приниженим, навіть коли це й новоспечений лейтенант з новісіньким орденом на грудях. Цього не можна допускати, думав я. Ще досі бачу, як він, знічений і збитий з пантелику, червоний як буряк, забирається геть, а за ним рушає, глузливо посміхаючись, уся юрба солдатів — його підлеглих. Як зараз бачу його товсті руки й жалюгідні плечі. Як згадаю ті його жалюгідні дурні плечі, аж плакати хочеться. А мені було ліньки, просто-напросто ліньки відкрити рота. Це був навіть не страх, а звичайні лінощі. Яке, все-таки, чудове життя, думав я, і цей вируючий натовп. Один їде до своєї жінки, другий — до коханої, а та жінка поспішає до сина. І яка осінь — просто чудо! А он оті двоє, що йдуть до виходу з перону, будуть сьогодні цілий вечір, а може, й цілу ніч цілуватися під розлогими деревами на березі Ельби.— Він зітхає.— Я розповім тобі про всіх, кого я обдурював!

— Ні,— каже вона,— не треба. Розкажи краще щось цікаве... І щоб довше.— Вона сміється.— Теж мені дурисвіт знайшовся!

— Я хочу розповісти всю правду. І коли я крав, і коли обдурював,— він знову наливає вина, цокається з нею і в ту мить, коли вони, усміхаючись, дивляться одне на одного поверх келишків, він жадібно вбирає в себе її нове, прекрасне обличчя. Я не можу втратити цього обличчя, думає він, я не повинен його ніколи більше втрачати, воно належить мені.

Я кохаю його, думає вона, кохаю...

— Мій батько,— стиха починає він,— помер через важке поранення, ще три роки мучився після тієї війни. Мені був рік, коли він помер. А слідом за ним пішла й матінка. Більше про це я нічого не знаю. Таке мені розповіли одного чудового дня, коли схотіли пояснити, що жінка, яку я завжди вважав матір'ю, зовсім мені не матір. Це була тітка, материна сестра. Чоловік її був адвокатом. Він заробляв купу грошей, але ми були бідні, як церковні миші. Він пив. І мені здавалося цілком природним, що за сніданком глава сімейства завжди лихий і хворий з похмілля, отож коли я пізніше познайомився з іншими чоловіками, батьками моїх приятелів, я не сприймав їх серйозно. Чоловіки, що не упиваються щовечора, а вранці за кавою не влаштовують істеричних сцен, для мене просто-напросто не існували. «Річ, якої нема»,— як казали гуїнгми у Свіфта. Я вважав, що всі ми народжуємось для того, щоб на нас кричали. Жінки народжуються, щоб усе життя бути упослідженими, щоб усіма засобами рятуватися від судових виконавців, терпіти принизливі докори обманутих кредиторів і вишукувати щоразу нові можливості для позичок. Щодо цього моя тітка була генієм. Вона примудрялася щоразу знаходити нового кредитодавця Коли доходило до того, що здавалося, все вже втрачено, вона ставала тихою як мишка, ковтала таблетку первітину й зникала з дому. А коли поверталася, в неї вже були гроші. Я завжди вважав її своєю матір'ю, а ту гладку брезклу потвору з червоними жилками на щоках вважав дорогим татусем. Білки очей у нього були жовтуваті, а з рота тхнуло пивом і зіпсутими дріжджами. Я вважав його своїм батьком Ми жили в чудовій віллі, мали прислугу і все інше, а тітка часом не мала за що проїхати кілька зупинок трамваєм. А мій дядько був знаменитим адвокатом... Тобі не нудно слухати? — раптом запитав він, устаючи, щоб знову налити вина в келишки.

— Ні,— шепоче вона,— ні, розповідай.

За тих кілька секунд, коли він обережно наливає вино в тонкі високі келишки, які стоять поруч на невеличкому столику, вона встигає придивитися до його рук і блідого худого обличчя. Цікаво, думає вона, який він був у п'ять чи шість років, або в тринадцять, коли сидів за сніданком у тій віллі. Вона легко уявляла собі гладкого п'яницю-адвоката, що невдоволено копирсається ложкою в джемі й не бажає їсти нічого, крім ковбаси. Вони, коли напиваються, то не бажають нічого, крім ковбаси. А його дружина була, певно, тендітна жінка, а цей блідий маленький хлопчик був, мабуть, дуже сором'язливий і зі страху ледве міг їсти й не смів навіть кашлянути, хоч їдкий дим від сигар дряпав йому в горлі. Він як міг стримувався, щоб не розкашлятися та не розсердити гладкої потвори, бо знаменитий адвокат навіснів, зачувши дитячий кашель...

— А тітка,— питає вона,— яка вона була зовні? Опиши мені докладно твою тітку!

— Тітка була невисока на зріст, тендітна.

— Вона була схожа на твою маму?

— Так, якщо судити з фотографії, вона була дуже схожа на маму. Згодом, коли я підріс і почав дещо розуміти, я завжди думав, як це, напевно, має бути жахливо, коли він... коли він її обіймає, цей величезний і важезний дядько зі своїм смердючим диханням та червоними жилками на одутлих щоках і на носі; адже ті жилки вона бачить тоді зовсім близько, і великі, жовтаві, каламутні очі й усе інше теж. Ця картина переслідувала мене довгими місяцями, як тільки я згадував про них. Я ж думав, що це мій батько, й мучився ночами, шукаючи відповіді на запитання: «Чому вони виходять заміж за таких чоловіків?»

— А тітку ти теж обманював? Еге ж?

— Обманював,— каже він, помовчавши якусь хвилю й намагаючись не зустрічатися з нею поглядом.— Це було жахливо. Знаєш, одного разу він тяжко захворів, і печінка, й нирки, і серце, геть усе в нього було в жахливому стані. Він лежав тоді в лікарні, а ми поїхали до нього в неділю вранці на таксі, йому мали робити операцію. Сонце сяяло, а я був страшенно нещасний. Тітка весь час плакала й кожних дві хвилини шепотіла до мене: «Молися, щоб усе обійшлося». Вона весь час мене про це просила, і я був змушений пообіцяти. І не виконав обіцянки. Мені було тоді дев'ять років, і я вже знав, що він мені зовсім не батько, і не молився, щоб усе обійшлося. Просто не міг. Звичайно, не молився й за те, щоб усе скінчилося погано. Навіть сама думка про це мене жахала. Але й молитися, щоб усе обійшлося, я теж не став. І мимоволі все думав, як добре було б, якби... так, я це думав. Увесь будинок був би нашим, ніяких скандалів і взагалі... А я ж пообіцяв тітці молитися, щоб він одужав. І не зміг. Тільки одна думка не виходила мені з голови: «Господи, і чого вони виходять заміж за таких чоловіків, чого вони виходять заміж за таких чоловіків?»

— Бо вони їх кохають,— раптом втручається Оліна.

— Ти бач,— здивовано каже він,— ти теж це знаєш. Вона справді його кохала, покохала колись і кохала все життя. Певна річ, тоді, після останнього університетського екзамену, він був зовсім інакший на вигляд. Збереглася фотокартка, на якій він у такій, знаєш, смішній студентській шапочці, вмерти можна! В студентській шапочці. Тисяча дев'ятсот сьомого року. Він був тоді зовсім інакшим, але тільки зовні.

— Як це?

— А так, тільки зовні. По-моєму, очі в нього були такі самі. Тільки тоді в нього не було такого черева. Але мені здається, що вже й на тій студентській фотокартці він був бридкий. Особисто я відразу зрозумів би, який він буде в сорок п'ять років, і нізащо б не вийшов за нього заміж. А вона все ще кохала його, хоч він перетворивсь на руїну, хоч мучив її і навіть зраджував. Вона кохала його безоглядно. Я не можу цього зрозуміти...