Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Коли тобі треба йти?

— О четвертій.

Вона зачиняє двері, але вже не замикає їх на ключ, підходить до Андреаса й каже:

— О четвертій по мене прийде генералова машина.

Вона прибирає зі столу сир, на який пролилось вино, коли вони здригнулись від грюкоту в двері. Знімає брудну скатертину й наново накриває стіл. Сигара в попільничці ще не погасла, думає Андреас, спостерігаючи за Оліною. Світ трохи був не загинув, а сигара навіть не погасла, і Олінині руки стали зараз спокійнішими, ніж досі.

— Чому ти не сідаєш?

— Зараз,— він сідає навпроти неї, відкладає сигару, і вони кілька хвилин мовчки сидять одне проти одного і, зашарівшись, намагаються не зустрічатись поглядами, бо їм страшенно соромно, що вони моляться, моляться тут, у борделі, на цій канапі...

— Вже північ,— каже вона, коли вони нарешті починають їсти...

Вже неділя, думає Андреас... Неділя. І раптом він ставить келишок і кладе надкушений шматочок кекса на стіл: жахливий корч звів йому щелепи й руки, в очах потемніло. Я не хочу вмирати, думає він і, не усвідомлюючи цього, белькоче вголос, як заплакана дитина:

— Я... я не хочу вмирати.

Це якесь божевілля, але він раптом виразно чує запах свіжої фарби. А мені ж тоді було всього сім років, коли в нас фарбували огорожу: був перший день канікул, дядько Ганс був у від'їзді, вночі йшов дощ, а вранці в мокрому саду заяскріло сонце... було так чудово, так гарно, і я, ніжачись у ліжку, вдихав запах мокрого саду і запах свіжої фарби: робітники вже почали фарбувати огорожу зеленою фарбою... а я міг порозкошувати в ліжку... в мене були канікули, і дядько Ганс був у від'їзді, а на сніданок мені пообіцяли шоколад, тітка Маріанна пообіцяла мені це ще звечора, бо їй вдалося взяти десь позичку, знайти кредитора... а коли їй вдавалося взяти десь позичку, ми завжди спершу купували щось смачне... І цей запах свіжої фарби я відчуваю зараз так виразно. Це якесь божевілля... адже тут не може пахнути зеленою фарбою. А це бліде обличчя переді мною — обличчя Оліни, польської повії й шпигунки... Ні, ніщо в цій кімнаті не може так різко пахнути фарбою і з такою виразністю викликати в пам'яті той давній день мого дитинства.

— Я не хочу вмирати,— белькочуть його губи,— я не хочу розлучатися з усім цим... ніхто не може змусити мене сісти в поїзд, який їде в... Стрий, ніхто в світі. Господи, з твого боку було б, мабуть, милосердніше позбавити мене розуму. Але ні, не дай, боже, мені його втратити! Ні, тільки не це! Краще вже відчувати цей шалений біль, вдихаючи запах зеленої фарби, краще усвідомити цей біль до кінця, аби лише не збожеволіти... І голос тітки Маріанни, яка дозволяє мені повалятися ще в ліжку... бо дядько Ганс у від'їзді...

— Що трапилось? — раптом злякано питає він. Навіть не помітив, як Оліна встала. Вона сидить за фортепіано, обличчя в неї бліде, як крейда, уста тремтять.

— Пішов дощ,— каже вона тихо, і здається, що вона ледве може вимовити це слово, в неї вистачає сили тільки на стомлений жест у бік вікна.

Справді, це тихе лопотіння, яке збудило його з задуми, наче могутні звуки органу, це всього лише дощ... який лопотить по листю в саду борделю... і по листю дерева, на якому він востаннє побачив сонце.

— Не треба! — скрикує він, коли Оліна торкає пальцями клавіші фортепіано.— Не треба.— Але потім відчуває сльози і розуміє, що ще ніколи в житті так не плакав... ці сльози — саме життя, вони ринули бурхливим потоком, у якому злилися водно безліч струмочків-спогадів, які викликають біль... це й зелена фарба, що пахла канікулами... і кабінет, посеред якого стоїть труна з жахливим мертвим тілом дядька Ганса, і душне повітря, що аж клубочиться від чаду запалених свічок... і багато, багато вечорів, проведених з Паулем, і болючо солодкі години за фортепіано... школа і війна, війна... війна, і те незнайоме обличчя, якого він так прагнув... і серед цього сліпучого потоку сліз як блідий хисткий і стражденний диск мріє єдина реальність цієї ночі — Олінине обличчя.

І все це зробили зі мною кілька тактів музики Шуберта; через них я плачу зараз, як ніколи в житті не плакав, хіба, може, тільки при народженні, коли це яскраве світло хотіло розрізати мене... Несподівано лунає акорд, почувши який, він жахається,— музика проймає наскрізь усе його єство. Це Бах. Але ж вона так і не навчилася грати Баха...

Музика була подібна до вежі, що здіймалася вгору сама по собі, зводячи усе нові й нові поверхи. Ця вежа пориває його за собою, вона, наче джерело, що несподівано прорвалося з найглибших земних надр, могутнім струменем з шаленою силою винесла його з похмурих доісторичних часів до світла, до світла. І, сповнюючи щасливою мукою, ця сила підносить його вгору, підносить проти його волі, хоч він усвідомлює й розуміє, що скоряється чистій і могутній силі музики. Він, здавалося, поринув у якусь невагому болючу радість, яка, підносячи його, водночас змушує переживати всі муки й зусилля людини, що долає цю вершину. Це духовність, це ясність, яка приходить на зміну людським помилкам. Що за неймовірно чиста, прозора гра величезної спонукальної сили. Так, це Бах, хоч Оліна казала, що так і не навчилася грати Баха... а може, це зовсім і не вона грає... може, це грають ангели... ангели чистоти... які співають у прозорих, світлих палацах... Світло, світло, о господи... яке сліпуче світло...

— Перестань! — кричить він, охоплений жахом, і Олінині пальці завмерли в повітрі, ніби цей крик відірвав їх від клавішів...

Він тре чоло, яке розколюється з болю, і бачить у м'якому світлі лампи, що Оліна не лише перелякана його криком, що вона страшенно стомлена, вичерпана, вимучена до краю. Ще б пак! Адже їй довелось видиратись на ці височенні вежі, чіпляючись за каміння своїми ніжними, слабкими руками... Вона дуже стомлена, кутики її уст тремтять, як у дитини, котра вже не має сили навіть плакати; волосся розсипалося по плечах... обличчя біле як крейда, навколо очей залягли глибокі тіні...