Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

Андреас іде до неї, обіймає й обережно вкладає на канапу; тихо зітхнувши, вона заплющує очі, ледь помітно хитає головою, ніби хоче сказати: «Спочинку... не хочу нічого, тільки трохи спочити... Спокою». Як добре, що вона засинає. Голова її схиляється набік...

Андреас, відчуваючи, що він теж украй стомився, спирається ліктями на маленький столик і кладе голову на руки Неділя, думає він, перша година, лишилося ще три, і я не повинен спати, я не маю права спати. З ніжністю і любов'ю дивиться на заснулу Оліну. На її чисте, лагідне, стомлене, тендітне і бліде юне личко, на якому блукає ледь помітна щаслива усмішка. Я не повинен спати, думає Андреас і все ж відчуває, як невблаганно налягає йому на плечі важка втома... я не повинен спати. Боже, не дай мені заснути, дай помилуватися її обличчям... Я повинен був, повинен був потрапити в цей львівський бордель, щоб зрозуміти, що на світі існує кохання без фізичного потягу, кохання, яким я люблю Оліну... я не маю права заснути, я повинен бачити ці уста... це чоло, ці легкі золоті пасма на змученому обличчі й темні тіні глибокої втоми довкола очей. Вона грала Баха — це щось неймовірне... Я не повинен засинати... тут так холодно, а за темною запоною ночі вже причаїлася зловісна невблаганність ранку... тут так холодно, а в мене нема чим її накрити... шинель я віддав, а скатертину ми залили вином... валяється десь. У мене ж є ще кітель, я міг би вкрити її кітелем... А виріз на сукенці міг би прикрити своєю сорочкою... Але тут він відчуває, що страшенно втомлений, що не має сили піднятися й стягнути кітель... Я не можу навіть поворухнути рукою, але я не повинен засинати, мені ще багато треба зробити... так багато треба зробити... Я тільки трохи перепочину тут за столом, а тоді встану, накрию її кітелем й молитимусь... молитимусь, стану на коліна перед цією канапою, яка бачила стільки гріха, стану на коліна перед цим чистим обличчям, яке навчило мене, що існує кохання без потягу... я не повинен засинати... ні, ні, я не повинен засинати...

...Він прокидається, і його погляд схожий на птаха, що гине просто на льоту й грудкою падає вниз, падає в безодню відчаю; але веселі очі Оліни перехоплюють цей погляд і не дають йому впасти. Він відчуває раптом шалений страх, що вже надто пізно... надто пізно, щоб потрапити на місце, де йому треба бути. І він навіть не встигне на те єдине побачення, якого не можна пропустити. Але її усміхнені очі перехоплюють його погляд, і вона тихо відповідає на німе запитання, яке так мучить його:

— Зараз пів на четверту... нема чого боятись! — І аж тоді він помічає, що її легка долоня лежить у нього на чолі.

Тепер їхні обличчя майже поряд, і йому досить трошки повернути голову, щоб поцілувати її. Шкода, думає він, що я не жадаю її, шкода, що для мене це навіть не жертва — не жадати її... для мене не жертва — не цілувати її й не хотіти оволодіти її тілом, яке тільки здається оскверненим.

І він торкається її уст своїми губами, але нічого не відчуває. Спантеличено усміхаючись, вони дивляться одне на одного. Нічого! Так, наче безсила куля відбилася від невидимої броні...

— Ходімо,— тихо каже вона,— треба пошукати тобі щось на ноги.

— Не треба,— заперечує Андреас,— не лишай мене, ти не повинна кидати мене ні на секунду. Бог з ним, із взуттям. Я чудово можу вмерти і в шкарпетках. Скільки людей умирало в шкарпетках. Коли росіяни непомітно підходили до наших окопів, німці панічно кидалися втікати й гинули, діставши кулю в спину, обернувши обличчя до Німеччини. Бути пораненим у спину вважалось у спартанців найбільшою ганьбою. Так загинуло багато німців; бог з ним, із взуттям, я так стомився...

— Не кажи так,— просить вона й дивиться на свій годинник,— я ж могла віддати годинник, і ти зараз був би в чоботях. Завжди здається, що віддавати більше нічого, а про годинник я зовсім забула. Піду обміняю годинник на твої чоботи, годинник нам більше не придасться... нам з тобою вже нічого не треба...

— Вже нічого не треба,— повторює він тихо, піднімає голову і обводить поглядом кімнату, лише тепер помічаючи, яка вона злиденна: старі шпалери й бідненька обстановка — двоє просиджених крісел під вікном, жалюгідна канапа...

— Я врятую тебе,— тихо каже Оліна,— тільки ти не бійся.— Вона всміхається, дивлячись на його бліде стомлене обличчя.— Цю генеральську машину послав нам сам господь бог. Ти повинен довіритись мені: хоч би куди я тебе повела, там і буде життя. Віриш?

Андреас розгублено киває, а вона, не зводячи з нього погляду, повторює, як закляття:

— Хоч би куди я тебе повела, там і буде життя. Ходімо! — Оліна долонями стискає його голову.— В Карпатах є такі глухі куточки, де нас із тобою ніхто не знайде. Кілька хаток, капличка і ніяких партизанів. Я часом бувала в одній такій місцині, трохи молилася, трохи грала на старенькому роялі одного священика. Ти мене чуєш? — Вона намагається заглянути йому в очі, але його погляд блукає по брудних шпалерах, об які розбивали пляшки з вином і витирали липкі пальці.

— Грала на роялі... Ти мене чуєш?

— Чую,— простогнав він,— але як же бути з ними, з отими двома. Не можу ж я їх покинути. Це неможливо.

— Тоді нічого не вийде.

— А водій? Що ти думаєш зробити з водієм? — питає він.

Вони стоять одне проти одного, і між ними пробігає якась тінь неприязні. Оліна пробує усміхнутись.

— Від сьогодні,— тихо каже вона,— від цієї хвилини я не пошлю на смерть жодного невинного. Повір мені. Тебе одного врятувати було б не так уже й важко. Просто зупинили б машину й побігли... побігли б світ за очі! На волю... Якомога подалі звідси! Але якщо брати ще тих двох, боюся, нічого не вийде.

— Нехай! Тоді взагалі лиши мене. Ні, ні,— він піднімав руку, не даючи їй і слова промовити,— я тільки хочу, щоб ти зрозуміла: тут нема про що більше сперечатися. Або-або. Ти повинна мене зрозуміти,— каже він, дивлячись просто в її серйозні очі.— Ти ж теж колись когось любила. Значить, повинна мене зрозуміти. Правда?