Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Декого з солдатів,— каже вона тихо,— любила. Декого з простих солдатів я любила... І мені було геть байдуже, що вони німці, хоча всіх німців я мала б, власне, ненавидіти. Знаєш, коли я дарувала їм свою любов, то почувала себе зовсім виключеною з цієї жахливої гри, в якій ми всі беремо участь, а я, може, навіть більше від інших. Гра полягає в тому, щоб посилати на смерть людей, яких ти зовсім не знаєш. Уяви собі,— шепоче вона,— що хто-небудь — якийсь старший єфрейтор чи генерал — вибовкує мені тут щось, а я передаю цю інформацію далі — весь механізм приходить у рух, і через те, що я переказала по ланцюгу почуте мною тут, десь гинуть люди, розумієш? — Вона дивиться на нього безтямним поглядом.— Ти розумієш? Або ось, наприклад, ти, ти кажеш комусь на вокзалі: «їдь, друже, поїздом, краще їдь цим, а не тим»,— і саме на цей поїзд нападають, і твій друг гине, бо ти сказав йому: «їдь цим поїздом...» Тому так добре було просто дарувати свою любов, просто віддаватися їм, нічого не робити, тільки віддаватися... Я нічого в них не випитувала для нашої мозаїки і нічого їм не казала, я їх просто любила. І жахливо, що потім вони завжди бували такі сумні...

— Мозаїка? — хрипко питає Андреас.— Що це таке?

— Вся система шпіонажу — це мозаїка. Усе зводиться докупи, занотовується, кожен, навіть невеличкий клаптик інформації, який ми здобуваємо, використовується. Так створюється цілісна картина... це дуже копітка робота... і з великої кількості таких мозаїк створюється цілісна картина... вашого життя... вашої війни... вашої армії. Знаєш,— каже вона, дивлячись на нього з глибокою серйозністю,— це жахливо і зовсім безглуздо. Завжди вбивають тільки невинних. Завжди. І навіть ми вбиваємо тільки невинних. Я завжди це відчувала...— вона відводить від нього погляд,— ти знаєш, це все-таки страшно, що я аж тоді по-справжньому це усвідомила, коли увійшла до цієї кімнати й побачила тебе. Твою спину, твою потилицю в золотому сонячному промінні.— Вона показала на вікно, біля якого стояли обидва крісла.— Я знаю, що мені сказала стара, коли посилала сюди: «В барі на тебе чекає один. Думаю, що багато з нього не витягнеш, але він принаймні добре платить». Коли вона це сказала, я собі подумала: «Ну, хоч щось я з нього все-таки витягну. А якщо це такий, якого я зможу полюбити, то він не стане моєю жертвою». Бо завжди існують тільки жертви і кати. А коли я побачила, як ти стоїш біля вікна, твою спину, твою потилицю, всю твою юну постать, зсутулену, наче ти прожив уже тисячу років, аж тоді я усвідомила, що ми теж убиваємо тільки невинних... тільки невинних...

Який жахливий цей беззвучний плач! Андреас підводиться, гладить її мимохідь по голові і йде до фортепіано. Вона спантеличено дивиться йому вслід. Сльози в неї вмить висохли. Вона дивиться, як він сидить на дзиглику біля фортепіано, втупившись у клавіші, боязко розминаючи пальці, а впоперек його чола з'являється глибока зморшка, зморшка страждання і болю.

Він про мене забув, думає вона, він про мене забув, це прикро, що вони завжди забувають про нас, коли стають самі собою. Він уже не думає про мене, він уже ніколи не буде думати про мене. Завтра вранці в Стрию він помре... і навіть не згадає про мене.

А він же перший і єдиний, кого я по-справжньому кохаю. Перший. Він зараз зовсім самотній. Він страшенно сумний і самотній. І ця зморшка впоперек чола, яка розтинає його надвоє, і обличчя, бліде від страху, коли він, розминаючи пальці, неначе збирався схопити дуже небезпечного звіра... Якби він міг щось заграти, якби він міг хоч щось заграти, він би знову повернувся до мене. Перший же звук повернув би мені його. Мені, тільки мені одній він належить... це мій брат, усього на три дні молодший від мене. Якби тільки він міг заграти. Все його тіло ніби звело корчем, і він з болем розминає пальці, блідий як смерть і такий несказанно нещасний. У його пам'яті не лишилось нічого з того, що я хотіла навіяти йому своєю грою... своєю розповіддю; нічого не лишилось, усе щезло, тільки біль його залишився з ним.

І справді, коли він раптом з якимось шаленством ударяє по клавішах, то відразу ж підводить голову і звертає до неї свій захоплений погляд. Він посміхається. Вона ще ніколи не бачила такого щасливого обличчя, як це, обличчя цього солдата біля фортепіано, освітленого неяскравим, жовтуватим світлом лампи. Боже, як я його люблю, думає вона. Який він зараз щасливий, і він належить мені в цій кімнаті аж до завтрашнього ранку...

Вона думала, він буде грати щось бурхливе, шалене, щось несамовите з Чайковського або Ліста чи щось із чудових вальсів Шопена, бо ж так безтямно вдарив по клавішах.

Але ні, він грає сонатину Бетховена. Ніжну, невеличку, дуже небезпечну річ, і на якусь мить їй стало страшно, що він її «змаже». Але він грав дуже гарно, дуже обережно, може, навіть трохи занадто обережно, ніби не довіряючи своєму вмінню. Він грав із таким захопленням, вона ніколи не бачила такого щасливого обличчя, як обличчя цього солдата, що віддзеркалювалось у блискучій кришці фортепіано. Він грав сонатину трохи невпевнено, але дуже чисто, вона ще не чула, щоб хтось виконував її так чисто, так чітко і бездоганно ясно.

Вона сподівалась, що він гратиме ще. Їй зараз так добре; вона вмостилась на канапі, на його місці. В попільничці димить цигарка, і їй дуже хочеться затягнутися, але вона не наважується поворухнутись, щоб найменшим рухом не наполохати музики; бо найпрекрасніше зараз — це осяяне щастям обличчя цього солдата, що відбивається в чорній блискучій кришці фортепіано...

— Ні,— сміючись, каже він і встає,— це вже не гра. Немає сенсу! Треба було вчитися вчасно, а я так і залишився дилетантом.— Він нахиляється над нею і втирає їй сльози: як добре, що вона заплакала.— Лежи,— каже він тихо,— не вставай. Я теж хочу тобі дещо розповісти.

— Добре,— шепоче вона,— розповідай і налий мені вина.

Який я щасливий, думає він, ідучи до шафи. Я безмежно щасливий, хоч і переконався, що піаніста з мене не вийшло. Чуда не сталося. Я так і не став піаністом. Тепер це для мене вже в минулому, і все ж я щасливий.

Він зазирає до шафи, а потім обертається до неї і питає:

— Якого тобі налити вина?

— Червоного,— відповідає вона, усміхаючись,— цього разу — червоного.

Він дістає з шафи бокату пляшку, тоді помічає аркуш паперу й олівець і дивиться на її запис. Зверху написано щось по-польськи, це сірники, а нижче по-німецьки «Мозель», а перед ним ще одне польське слово, яке, видно, означає «пляшка». Який чудовий у неї почерк, думає він, гарний витончений почерк, і під словом «Мозель» пише «бордо», а під польським «пляшка» ставить лапки.

— Ти що, справді записав? — сміючись, питає вона, коли він наливає вино.

— Звичайно.

— Ти, певно, не можеш обдурити навіть власницю борделю?