Розділ сьомий

Із голої лампочки в стелі на крихітну камеру падає нічим не приглушене мерехтливе світло. Я прив’язаний пасками до ліжка зі сталевою рамою, щиколотки й зап’ястя зв’язані докупи, ще й прикріплені муфтованими карабінами до кілець у бетонній стіні.

У дверях клацають три замки, але мене так накачали заспокійливим, що я навіть не сіпаюсь.

Вони розчиняються.

Лейтон у смокінгу.

Окуляри в дротяній оправі.

Коли він підходить ближче, мене обдає пахощами одеколону, а в його подиху я вловлюю запах спиртного. Шампанське? Цікаво, звідки це він явився? Вечірка? Презентація? На атласній вилозі його піджака й досі приколота рожева стрічка.

Лейтон усідається на краєчок тонкого матраца.

Він дуже серйозний.

І надзвичайно сумний.

— Я не сумніваюсь, що ти багато чого хочеш сказати, Джейсоне, та я сподіваюся, що ти дозволиш почати мені. У тому, що сталося, найбільша провина моя. Ти повернувся, а ми виявилися не готові до того, що ти... що тобі буде настільки погано. Ми підвели тебе, і мені дуже шкода. Не знаю, що ще сказати. Я просто... я ненавиджу все, що сталося. Твоє повернення мусило стати тріумфом.

Навіть крізь важкий дурман заспокійливого мене трясе від горя.

Від гніву.

— Чоловік, який прийшов на квартиру до Даніели, — це ти його послав по мене? — питаю.

— Ти не залишив мені вибору. Сама можливість того, що ти розповів їй про це місце...

— Це ти наказав йому вбити її?

— Джейсоне...

— Це ти?

Він не відповідає, але це і є відповідь.

Я дивлюся Дейтонові в очі і все, про що здатен думати, — здерти цю мармизу з його черепа.