Розділ сьомий

З ліжка, прямо в камеру спостереження, встановлену над дверима, кажу, щоб прийшов Лейтон.

Через п’ять хвилин він уже розв’язує мої пута й каже:

— Мабуть, я такий же щасливий, як і ти, що можу визволити тебе із цих штук.

Він подає мені руку.

Мої зап’ястя стерті в кров шкіряними пасками.

У роті пересохло.

Я вмираю від спраги.

Він питає:

— То як, тобі краще?

Мені раптом спливає на думку, що мій перший намір, коли я тут прийшов до тями, був правильний. Бути тим, за кого мене вважають. Єдиний спосіб вибратись із цієї халепи — напирати на провали в пам’яті й порушення самоідентифікації. От хай вони самі й заповнюють прогалини. Бо якщо я не той, за кого вони мене вважають, то навіщо я їм тоді здався.

Тоді я зроду не вийду живим із цієї лабораторії.

Я кажу йому:

— Я злякався. Тому й тікав.

— Я тебе чудово розумію.

— Мені шкода, що я завдав тобі стільки прикрощів, але ж і ти мусиш мене зрозуміти — я кінців ніяк не зведу. На місці останніх десяти років тільки зяюча діра.

— І ми докладемо всіх зусиль, щоб допомогти тобі відновити ці спогади. Щоб ти одужав. Ми зробимо МРТ. Ми перевіримо тебе на ПТСР. Наш психіатр Аманда Лукас скоро займеться тобою. Даю тобі слово, ми перериємо все вздовж і впоперек, поки все не відновимо. Поки ти повністю не повернешся.

— Дякую.

— А ти зробиш те саме для мене. Послухай, я не маю жодного уявлення, про те, через що ти пройшов за ці останні чотирнадцять місяців, але чоловік, якого я знаю одинадцять років, мій колега й друг, разом з яким ми все оце будували, — він замкнений десь у твоїй голові, і я зроблю все, щоб його там знайти.

Жахлива думка — а раптом усе так і є?

Мені здається, що я знаю, хто я.