Розділ чотирнадцятий

Ми вирушаємо в дорогу в тому, в чому були, прихопивши банківський конверт з готівкою, витрушеною з наших чекових і ощадних рахунків. Даніела оформляє прокат машини на кредитну картку, але подальші розрахунки ми здійснюватимемо готівкою, щоб нас було важче відстежити.

До полудня ми вже їдемо через Вісконсин.

Безкінечні пасовища.

Хвилясті пагорби.

Червоні комори.

Силосні башти — незмінний атрибут сільського краєвиду.

Із димарів на фермерських будинках струмує дим.

Усе блищить та промениться, вкрите ковдрою свіжого снігу, а небо по-зимовому ясно-синє.

Ми пересуваємося повільно, але я тримаюся подалі від автотрас.

Їду сільськими дорогами.

Роблю випадкові, незаплановані повороти, не тримаючи в голові ніякого напрямку.

Ми зупиняємося на заправці й Даніела показує мені свій телефон. Там море пропущених викликів і нових повідомлень з Чиказьких номерів 773, 847 і 312.

Я відкриваю додаток для обміну CMC.

«Дані, це Джейсон, будь ласка негайно зателефонуй мені на цей номер».

«Даніело, це Джейсон. Перш за все, я люблю тебе. Мені треба стільки сказати тобі. Будь ласка зателефонуй мені, як тільки отримаєш це повідомлення».

«Даніело, тобі зателефонує купа інших Джейсонів, якщо ще не зателефонувала. У тебе, мабуть, голова паморочиться. Я твій. Ти моя. Я люблю тебе навіки. Подзвони мені, щойно отримаєш це повідомлення».

«Даніело, Джейсон, котрий зараз біля тебе, самозванець. Зателефонуй мені».

«Даніело, ти й Чарлі в небезпеці. Джейсон, з яким ти зараз, не той, ким ти його вважаєш. Зателефонуй мені просто зараз».

«Ніхто з них не любить тебе так, як я. Подзвони мені, Даніело. Будь ласка, благаю тебе. Люблю тебе».