Розділ перший

Люблю вечори четвергів.

Вони дарують відчуття випадіння з часу.

Сімейний вечір утрьох — наша традиція.

Мій син Чарлі сидить за столом, щось малює в альбомі. Йому майже п’ятнадцять. За літо хлопчина підріс на п’ять сантиметрів, і тепер зростом зрівнявся зі мною.

Я відвертаюся від цибулі, яку нарізаю півкільцями, й запитую:

— Можна глянути?

Він піднімає альбом, показує мені гірське пасмо якогось нетутешнього виду.

— Чудово. Просто так малюєш?

— Домашнє завдання на завтра.

— Ну, тоді не відволікайся, містере Остання Хвилина.

Стою на кухні, щасливий, трохи напідпитку, і не підозрюю, що сьогодні кінець оцьому всьому. Кінець усьому, що я знаю, усьому, що люблю.

Ніхто тобі не скаже, що ось-ось усе зміниться, що все піде шкереберть. І немає ніякого сигналу про небезпечне зближення, ніякого знаку, що ти стоїш на краєчку прірви. І може, саме від того трагедія стає ще трагічнішою. Не тільки від того, що стається, а й від того, як це стається: підступний удар нишком, невідь звідки, неочікувано. Й часу нема ані усвідомити все, ані приготуватися.

Світло люстри виблискує на поверхні вина в моєму келиху, від цибулі сльозяться очі. У кабінеті на старому програвачі крутиться платівка Телоніуса Монка[2]. Є в аналогового запису багатство, яке ні з чим не зрівняти — потріскування статики між доріжками. Кабінет завалений стосами рідкісного вінілу, який я все обіцяю собі розібрати найближчими днями.

Моя дружина, Даніела, сидить біля кухонного острова, в одній руці крутить майже порожній келих з вином, а в другій тримає телефон. Вона відчуває на собі мій погляд і всміхається, не відриваючись од екрана.

— Я знаю, — каже вона. — Я порушую головне правило сімейного вечора.

— Щось важливе? — питаю.

Вона зводить на мене погляд своїх темних іспанських очей.

— Нічого.

Я підходжу до неї, обережно беру телефон з її руки і кладу його на стіл.