Розділ сьомий

Але якась частинка мене сумнівається... А що, як спогади мого реального життя — чоловіка, батька, професора — нереальні?

А раптом це якийсь побічний продукт ушкодження мозку, яке я отримав, працюючи в цій лабораторії?

А що, як я і справді той, ким усі мене вважають у цьому світі?

Ні.

Я знаю, хто я.

Лейтон сидить на краю матраца.

Тепер він поклав ноги на ліжко й сперся спиною на бильце для ніг.

— Мушу спитати, — каже він. — А що ти робив у квартирі тієї жінки?

Брешу.

— Та я і сам до пуття не знаю.

— А звідки ти її знаєш?

Намагаюсь не дати волю сльозам і гніву.

— Я зустрічався з нею колись дуже давно.

— Повернімося до початку. Коли ти втік через вікно вбиральні три ночі тому, як ти добрався додому на Логан-сквер?

— На таксі.

— А ти розповідав водієві про те, звідки ти втік?

— Звісно, що ні.

— Ясно, а після того, як тобі вдалося вислизнути в нас із рук у своєму будинку, куди ти пішов?

Брешу.

— Я тинявся містом усю ніч. Заблукав. Злякався. Наступного дня побачив ту афішу про арт-шоу Даніели. Так я її і знайшов.