Розділ сьомий

— Ти, мерзотний...

Мені перехоплює горло.

Я ридаю.

У мене з-перед очей не сходить гола ступня Даніели, по якій тече кров.

— Мені так шкода, брате, — Дейтон нахиляється, хоче взяти мене за руку, і в мене плече мало не вискакує із суглоба, коли я намагаюся відсунутись від нього якнайдалі.

— Не торкайся до мене!

— Ти пробув у цій камері майже двадцять чотири години. Мені не завдає втіхи зв’язувати тебе й колоти заспокійливе, але поки ти несеш загрозу для себе та інших, ситуація не може змінитися. Тобі треба щось поїсти й випити. Ти зробиш це?

Я втуплююсь у тріщину в стіні.

Я уявляю, як головою Лейтона я пробиваю ще одну.

Гачу нею об бетон знову, і знову, і знову, і знову, поки від неї залишиться сама тільки червона каша.

— Джейсоне, або ти дозволяєш, щоб тебе погодували, або я вставлю зонд тобі в шлунок.

Я хочу йому сказати, що вб’ю його. Його й усіх інших у цій лабораторії. Я відчуваю, як ці слова вже зриваються з мого язика, але голос розуму перемагає — я повністю в руках цієї людини.

— Я знаю, те, що ти бачив у тій квартирі, було жахливе, я дуже жалкую про це. Я б хотів, щоб цього ніколи не траплялося, але часом ситуація заходить надто далеко... Послухай, я хочу, щоб ти знав, що мені дуже, дуже прикро, що все це відбулося на твоїх очах.

Лейтон підводиться, іде до дверей, відчиняє їх.

Стоячи на порозі, він обертається до мене. Його обличчя наполовину освітлене, наполовину в темряві.

Він каже:

— Може, ти не хочеш зараз про це слухати, але без тебе цього місця не було б. Нікого з нас тут би не було, якби не твоя робота, твій геній. Я нікому не дозволю про це забути. Особливо тобі.

Я заспокоююсь.

Я вдаю, що заспокоююсь.

Бо лежачи зв’язаним у цій комірчині, я ніякого чорта не доб’юся.