Розділ без назви (1)

— Ні. Але я в це вірю. Я знаю, що ви зазнаєте поразки. Є щось у всесвіті, — я не знаю достоту, що саме — якийсь дух, якийсь принцип, якого ви ніколи не здолаєте.

— Ви вірите в Бога, Вінстоне?

— Ні.

— Тоді що то за принцип, який нас переможе?

— Не знаю. Дух Людини.

— А ви вважаєте себе людиною?

— Так.

— Якщо ви людина, Вінстоне, то ви остання людина[30]. Ваш вид вимер — ми спадкоємці. Ви розумієте, що ви залишилися в однині? Ви вже поза історією. Вас не існує. — Його настрій знову змінився, і він грубо запитав: — І ви вважаєте, що ви морально вищі за нас, із нашою брехнею і нашою жорстокістю?

— Так, я вважаю себе морально вищим.

О’Браєн мовчав. Натомість почулися два інші голоси. За мить в одному з них Вінстон упізнав свій власний голос. Це був магнітофонний запис розмови з О’Браєном того вечора, коли він захотів вступити до Братства. Вінстон почув, як він пообіцяв брехати, красти, фальсифікувати, вбивати, сприяти наркоманії та проституції, поширювати венеричні захворювання, бризкати кислотою дітям в обличчя. О’Браєн нетерпляче махнув рукою, даючи зрозуміти, що навряд чи варто це далі слухати. Потім клацнув вимикачем, і голоси замовкли.

— Підводьтеся з ліжка, — сказав він.

Фіксатори ослабли. Вінстон спустив ноги на підлогу і хитаючись підвівся.

— Ви остання людина, — сказав О’Браєн. — Ви хранитель людського духу. Ви повинні побачити себе, який ви насправді. Роздягніться.

Вінстон розв’язав мотузку, якою був підперезаний його комбінезон. Замок-блискавку давно з нього видерли. Він не міг пригадати, чи роздягався він хоч раз догола з дня свого арешту. Під комбінезоном його тіло обгортали брудні жовті ганчірки — рештки колишньої білизни. Коли він скинув їх на підлогу, то побачив трельяж у протилежному кінці кімнати. Він наблизився до нього й рвучко зупинився. У нього вихопився мимовільний крик.

— Ну ж бо, — сказав О’Браєн. — Станьте між стулками дзеркала. Там ви зможете побачити себе збоку.

Вінстон закляк від жаху. Йому назустріч рухалося згорблене, сіре, схоже на скелет створіння. Навіть попри те, що він упізнав самого себе, постать у дзеркалі виглядала відразливо. Він підійшов ще ближче. Здавалося, що через згорблену поставу обличчя бридкого створіння випирало вперед. Жалюгідне обличчя арештанта з покритим ґулями лобом, який переходив у безволосий череп, кривий ніс і розтрощені вилиці, над якими хворобливо і зацьковано блищали очі. Щоки були покраяні шрамами, рот немов провалився. Безперечно, це було його обличчя, але йому здалося, воно змінилося ще більше, аніж його внутрішнє єство. Воно виражало зовсім інші емоції, аніж ті, які він відчував насправді. Він частково облисів. Першої миті, через сіруватий колір шкіри на голові, йому здалося, що він до того ж ще й посивів. Окрім рук та обличчя, його тіло, в яке в’ївся давній бруд, також набуло сірого кольору. У деяких місцях під брудом виднілися рожеві шрами, а біля щиколотки лущилася запалена варикозна виразка. Але найбільше його вжахнуло виснажене тіло. Шкіра обтягнула ребра, як у скелета. Ноги настільки всохли, що коліна стали товщими за стегна. Тепер він розумів, що мав на увазі О’Браєн, порадивши йому поглянути на себе збоку. Його хребет був жахливо викривлений. Тонкі плечі — зведені вперед, утворюючи западину на місці грудної клітки, худа шия ламалася під вагою голови. Можна було припустити, що це тіло належить шістдесятилітньому чоловікові, який страждає від якоїсь тяжкої недуги.

— Іноді ви думали, — заговорив О’Браєн, — що моє обличчя — обличчя члена Внутрішньої Партії — виглядає старим і втомленим. А що ви тепер думаєте про ваше власне обличчя?

Він схопив Вінстона за плечі й повернув його до себе.

— Погляньте, в якому ви стані! — сказав він. — Подивіться на коросту бруду, яка вкриває все ваше тіло. Погляньте на бруд між вашими пальцями. Погляньте на бридку виразку на вашій нозі. Ви знаєте, що ви смердите, як цап? Мабуть, ви перестали це помічати. А погляньте, як ви схудли. Хіба ви не бачите? Я можу двома пальцями обхопити ваш біцепс. Я міг би зламати вашу шию, як морквину. Ви знаєте, що відтоді як ви до нас потрапили, ви втратили двадцять п’ять кілограмів? Навіть ваше волосся вже не тримається на голові. Дивіться! — Він смикнув Вінстона за волосся й видер цілий жмут. — Розкрийте рот. У вас залишилося дев’ять, десять, одинадцять зубів. Скільки їх було, коли ви тут опинилися? І ті кілька, які поки що залишилися, також випадають. Погляньте!

Він схопив своїми сильними пальцями один із кількох передніх зубів, які все ще залишилися у Вінстона. Щелепу Вінстона пронизав гострий біль. О’Браєн висмикнув зуб із коренем. Він кинув його у куток камери.