Розділ без назви (1)

Його розум також відновлювався. Вінстон примощувався на ліжку, спирався спиною на стіну, клав собі на коліна грифельну дошку і неквапно займався самоосвітою.

Він капітулює, це було вирішено. Тепер стало очевидним, що насправді він був готовий здатися ще задовго до того, як свідомо це вирішив. З тієї самої миті, коли він потрапив до Міністерства Любові, — і навіть протягом тих хвилин, коли вони стояли разом із Джулією, безпорадно слухаючи, як грізний голос із телеекрана наказував їм, що їм робити, — він зрозумів легковажність і несерйозність своєї спроби виступити проти влади Партії. Тепер він знав, що всі сім років за ним стежила Поліція Думок, як спостерігають за жуком крізь збільшувальне скло. Він не здійснив жодного вчинку, не промовив уголос жодного слова, яких би вони не побачили й не почули, в його голові не промайнуло жодної думки, якої б вони не розгадали. Вони навіть акуратно клали на місце білу порошинку на обкладинці його щоденника. Вони ставили йому магнітофонні записи, показували світлини. На деяких з них вони були разом із Джулією. Атож, навіть так... Він більше не може боротися з Партією. Бо Партія права. Усе логічно: як може помилятися безсмертний колективний мозок? Здоровий глузд — статистичний. Треба тільки навчитися думати, як думають вони. Лише так!

Йому було важко втримати олівець у пальцях, він здавався йому товстим і незручним. Він почав записувати свої думки. Спочатку написав великими незграбними літерами:

СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО.

Потім майже без паузи написав під цим рядком:

ДВА ПЛЮС ДВА БУДЕ П’ЯТЬ.

Але потім замислився. Його розум, ніби відсахнувшись від чогось, здавалося, не міг зосередитися. Він знав, що напише далі, але якийсь час не міг пригадати, про що йдеться. А коли нарешті зміг пригадати, то спромігся цього досягти лише шляхом логічних міркувань: це не були безпосередньо його думки. Він написав:

БОГ — ЦЕ ВЛАДА.

Він з усім змирився. Минуле можна змінювати. Минуле ніколи не змінювалося. Океанія воює з Остазією. Океанія завжди воювала з Остазією. Джонс, Ааронсон і Рудзерфорд винні у тих злочинах, за які їх судили. Він ніколи не бачив світлини, що спростовувала їхню провину. Її ніколи не існувало, він її вигадав. Він пам’ятає протилежне, але це фальшива пам’ять, продукт самоомани. Як це, виявляється, легко. Досить лише капітулювати, і все інше також вдасться. Це було немов плисти проти течії, яка, попри всі зусилля, все одно відносить назад, а потім раптом обернутися і, замість чинити їй опір, скоритися і поплисти за нею. Ніщо не змінне, окрім твого власного ставлення: те, що має статися, стається у будь-якому разі. Йому тепер важко було зрозуміти, чому він так бунтував. Усе так легко, крім...

Правдою може бути все що завгодно. Так звані закони природи — нісенітниця. Закон земного тяжіння — нісенітниця. «Якби я захотів, — казав О’Браєн, — я міг би злетіти над цією підлогою, як мильна бульбашка». Вінстон обміркував його слова. «Якщо він думає, що він літає над підлогою, а я водночас думаю, що бачу, як він літає, тоді все це й справді відбувається». Несподівано, як на поверхню моря зринає уламок затонулого корабля, у нього виникла думка: «Це не відбувається насправді. Ми це уявляємо. Це галюцинація». Він негайно відкинув цю думку. Його помилка очевидна. З неї випливає, що десь поза ним існує «реальний» світ, де відбуваються «реальні» речі. Але як такий світ може існувати? Хіба ми не отримуємо знання про все, лише пропустивши його крізь власну свідомість? Усе, що відбувається — відбувається у нашій свідомості. Те, що відбувається в усіх свідомостях, відбувається насправді.

Він легко виявив хибність міркування, уник небезпеки нової помилки. Проте він усвідомлював, що така думка взагалі ніколи не повинна була у нього виникати. Як тільки виникала загроза небезпечної думки, в його свідомості мала відразу з’являтися сліпа зона. Цей процес мав відбуватися автоматично, інстинктивно. У Новомові вони це називають злочстоп.

Він заходився вправлятися у злочстопі. Він розглянув такі твердження, як «Партія вважає, що земля пласка» і «Партія заявляє, що крига важча за воду» — і став переконувати себе, що він не бачить або не розуміє аргументів, які суперечать цим твердженням. Це було нелегко. Це вимагало від нього значного рівня підготовки та імпровізації. Арифметичні задачі, наприклад «два плюс два буде п’ять», перебували поза межами його розуміння. Такі вправи вимагали також певної інтелектуальної тренованості і вміння певної миті обережно застосовувати логіку, а наступної миті вже не помічати найгрубіших логічних помилок. Неуцтво було не менш необхідним, аніж освіченість, і настільки ж важким для оволодіння ним.

Водночас він намагався вгадати, коли вони його розстріляють. «Усе залежить від вас», — сказав йому О’Браєн, але він знав, що не існує такого усвідомленого вчинку, яким він міг би наблизити мить своєї смерті. Це могло статися за десять хвилин, а могло й через десять років. Вони могли багато років тримати його ув’язненим на самоті із собою, могли відправити його в табір примусової праці, могли, як інколи це робили, на деякий час звільнити. Цілком можливо, що перш ніж його розстріляють, спочатку знову буде розіграна уся драма його арешту та допитів. Він міг бути певним лише в тому, що смерть не прийде саме тоді, коли він чекатиме на неї. Неоголошена традиція — звідкілясь про неї всі знали, хоча це й ніколи не озвучувалося — вимагала, щоб його застрелили ззаду, завжди у потилицю, без попередження, під час переходу коридором від камери до камери.

Одного дня — хоча вираз «одного дня» був неточним, цілком можливо, що це відбулося посеред ночі, — одного разу він провалився у дивне й блаженне сновидіння. Він ішов коридором, чекаючи кулі в потилицю. Він знав, що за мить її отримає. Усе було розв’язано, уточнено, примирено. Не залишилося більше ані сумнівів, ані аргументів, ані болю, ані страху. Його тіло було здоровим і сильним. Він легко йшов, насолоджуючись рухом, і йому здавалося, ніби він іде у сяйві сонячних променів. Це вже не був один з вузьких білих коридорів Міністерства Любові — він перебував у величезному освітленому сонцем проході, завширшки з кілометр, яким він ішов у наркотичному маренні. Він був у Золотій Країні, ішов стежкою, протоптаною через давнє, вкрите кролячими норами пасовище. Він відчував під ногами пружну траву, а на обличчі лагідне сонячне світло. На краю пасовиська, ледь ворушачи вітами, стояли в’язи, а десь за ними дзюркотів струмок, у зелених заводях якого під вербами ліниво ворушила плавниками срібляста риба.

Несподівано, опанований жахом, він підхопився на ноги. Спина змокріла від поту. Він почув, як голосно кричить:

— Джулія! Джулія! Кохана! Джулія!

На мить його охопила яскрава галюцинація її присутності. Йому здалося, що вона не лише з ним, але й у ньому. Враження було таке, ніби вона проникла йому під шкіру. Цієї миті він кохав її набагато сильніше, аніж тоді, коли вони були вільні і разом. Також він якось знав, що вона ще жива і потребує його допомоги.

Він знову ліг на ліжко і спробував опанувати себе. Що він зробив? Скільки років свого поневолення він накинув цією хвилиною слабкості?

За мить ззовні долинуло гупання черевиків. Таке вони не залишать без покарання. Тепер, якщо вони досі цього не знали, то довідаються, що він порушив укладену між ними угоду. Він підкорився Партії, але він і досі ненавидить Партію. Колись він ховав неправовірні думки під маскою послуху. Тепер він відступив ще назад: його свідомість скорилася, але він сподівався зберегти недоторканим своє єство. Він знав, що це помилка, але він прагнув цього. Вони це зрозуміють — О’Браєн це зрозуміє. Все пропало через один ідіотський вигук.

Він муситиме все пройти спочатку. На це можуть піти роки. Він провів рукою по обличчю, вивчаючи його нову форму. На щоках були глибокі зморшки, вилиці загострилися, ніс приплюснувся. Крім того, відколи він востаннє бачив себе у дзеркалі, йому вставили всі нові зуби. Нелегко зберігати непроникний вираз обличчя, коли ти не знаєш, як воно зараз виглядає. У будь-якому разі, тут недостатньо просто контролювати його вираз. Уперше він зрозумів, що коли потрібно зберегти таємницю, то мусиш ховати її навіть від себе. Ти повсякчас маєш знати, що вона тут, але поки вона не знадобиться, ти не повинен дозволяти їй виникати у твоїй свідомості в будь-якій конкретній формі. Відтепер він муситиме не тільки правильно думати — він муситиме правильно відчувати, правильно мріяти. І повсякчас муситиме тримати свою ненависть захованою глибоко всередині себе, ніби якесь фізичне утворення, яке є його частиною, але водночас і не пов’язане з рештою його самого, щось на зразок кісти.