Розділ без назви (1)

«Ми відрізняємося від усіх олігархій минулого, бо знаємо, що робимо. Всі інші, навіть схожі на нас, були боягузами й лицемірами. Німецькі нацисти і російські комуністи у своїх методах майже впритул наблизилися до нас, але вони ніколи не мали мужності розібратися у своїх мотивах. Вони вдавали, можливо, навіть вірили, що вони захопили владу мимоволі і на обмежений час і що десь відразу за поворотом на них чекає рай, де люди будуть вільними і рівними. Ми не такі».

«Тепер ви вже починаєте бачити, який світ ми творимо? Він зовсім протилежний тим дурним гедоністичним утопіям, які собі уявляли давні реформатори. Світ страху, зрадництва і катувань, світ, де ти чавиш людей і де чавлять тебе, світ, який стане не менш, а ще БІЛЬШ нещадним — таким ми бачимо шлях його удосконалення. Поступ у нашому світі означатиме поступ до ще більшого болю. Давні цивілізації заявляли, що вони засновані на любові й справедливості. Наша цивілізація заснована на ненависті. У нашому світі не буде інших емоцій, окрім страху, люті, тріумфу та самоприниження. Все інше ми зруйнуємо — усе. Ми вже почали руйнувати звичне мислення, що залишилося з дореволюційних часів. Ми розірвали зв’язки між дітьми і батьками, між людиною і людиною, між чоловіком і жінкою. Ніхто тепер не наважується довіряти дружині, дитині або другові. Але у майбутньому не буде ані дружин, ані друзів. У матерів забиратимуть дітей відразу після їхнього народження, як від курки забирають яйця. Сексуальний інстинкт буде викорінений. Розмноження стане формальністю, як оновлення річної картки на пайок. Ми скасуємо оргазм. Зараз наші неврологи над цим працюють. Ми усунемо вірність, існуватиме лише вірність Партії. Не існуватиме любові — любитимуть лише Старшого Брата. Не існуватиме сміху — існуватиме лише сміх тріумфу над розгромленим ворогом».

Колись, розмірковуючи над питанням протистояння тоталітарно облудній системі Партії, Вінстон втішався рятівною думкою, що навіть якщо вони можуть змусити його виказати всі факти свого спротиву, зрадити всіх, кого він знає, їм все одно не вдасться змінити його почуттів, вони не зможуть залізти у його думки і змінити їх:

«Але якщо мета не в тому, щоб залишатися живим, а в тому, щоб залишатися людиною, то яка різниця? Вони не можуть змінити твоїх почуттів: зрештою, ти й сам не можеш їх змінити, навіть якщо захочеш. Вони ладні з’ясувати до найменших подробиць усе, що ти робив, або сказав, чи думав. Але твоя душа, порухи якої загадкові навіть для тебе самого, залишається для них недоступною».

Проте подальший перебіг «1984» спростовує і заперечує це, здавалося б, беззаперечне твердження. Найстрашніше те, що для Партії, для її всепроникної сили немає жодних бар’єрів, немає нічого нездійсненного, немає жодної царини, яку б вона не змогла переробити, вивернути, спотворити за своїм бажанням і на свій власний розсуд — навіть думки людини, навіть її почуття. Поступово, крок за кроком, за допомогою хитромудрих приладів, тортур, безкінечних принижень і вивернутої, збоченої логіки О’Браєн дістається до свідомості Вінстона і змінює його ставлення до об’єктивної реальності. Коли тортури сягають апогею, Вінстон у розпачі питає, що він іще має розказати, кого ще він має зрадити, щоб вони припинили його муки, і О’Браєн йому відповідає, що він мусить змінитися, вилікуватися. Далі О’Браєн пояснює принцип боротьби Партії з будь-яким виявом вільнодумства, — він називає це лікуванням, — оскільки офіційна доктрина Партії полягає у тому, що нормальна людина не може протестувати проти Партії — так можуть чинити або вороги, або душевно хворі. От Вінстон, приміром, душевно хворий, і завданням О’Браєна є його лікування. Режими минулого, зазначає О’Браєн, дозволяли собі знищувати ворогів не вилікуваними — йдучи на смерть, ті ще більше зміцнювалися у власній правоті і так перетворювалися на героїчні символи опору. Це повне безглуздя, адже якщо гинучи твій ворог залишається нерозкаяним, продовжує бути твоїм ворогом — отже, ти зазнав нищівної поразки. Партія ж собі такого не дозволяє. Перед тим як знищити своїх опонентів, Партія турботливо їх виліковує від шкідливого світогляду, доводить їх до повної інтелектуальної капітуляції, змушує щиро розкаятися у всіх своїх злочинах проти Партії і Старшого Брата, змушує їх полюбити Партію і Старшого брата, а відтак страждати через свої колишні злочини. Лише після цього Партія може м’якосердо позбавити життя те, що залишилося від її колишнього ворога:

«Те, що з вами тут відбувається, — це назавжди. Затямте це на майбутнє. Ми зруйнуємо вас настільки, що для вас уже не буде вороття назад. Тут із вами відбудеться те, від чого ви ніколи не оклигаєте, навіть якби вам пощастило прожити тисячу років. Ви втратите спроможність переживати звичайні людські почуття. Всередині вас усе відімре. Ви ніколи більше не спізнаєте любові, дружби, чи радості життя, ніколи не зможете сміятися, чимось цікавитися, бути мужнім або сумлінним. Ви будете порожнім. Ми з вас усе вичавимо, а собою заповнимо порожнечу».

І справді, те, що відбулося з Вінстоном у Міністерстві Любові, — страшніше за будь-яке фізичне каліцтво, будь-яке страждання і навіть страшніше за саму смерть, бо ті зміни, яких зазнав Вінстон, стосуються самої його суті, його глибинного єства, якщо завгодно — його душі. Діяльність Партії страшна не фізичним всеохопним контролем, не фізичним нищенням опонентів: найстрашніше, що робить Партія, — це те, що вона паплюжить, видозмінює душу людини, внаслідок чого людина перетворюється, за словами О’Браєна, на вичавлену порожню оболонку, нездатну до звичайних людських почуттів. Оце і є справжня, найжахливіша смерть.

Але навіть видозмінивши Вінстонове єство, змусивши його внутрішньо капітулювати, відмовитися від будь-якого виду опору, Партія ще не отримала остаточної перемоги над ним. Десь глибоко всередині, на самому споді його понівеченої душі ще жеврів той останній зв’язок з ним колишнім, а саме — його кохання до Джулії, яке залишалося свідченням того, що попри всі заяви О’Браєна, Партія не всесильна, бо не може заборонити йому кохати, нездатна знищити це, можливо останнє, справжнє почуття. Проте подальші події роману свідчать, що Вінстон уже вкотре недооцінив партійну систему тотального «лікування» з безнадійним показником у 100 відсотків. У кожної людини є свій власний зачаєний жах, щось таке, перед чим капітулює її свідомість, її тіло, її єство, щось настільки для неї нестерпне, що, аби цього уникнути, людина ладна на все, на будь-яку зраду, на будь-який злочин. Словом, немає такого, чого б не зробила людина, аби уникнути оцього свого найголовнішого жаху. Це є у кожного. У випадку Вінстона цим потаємним нестерпним жахом виявляються пацюки. Зіштовхнувшись зі своїм страхом буквально обличчям до обличчя, Вінстон зраджує своє кохання до Джулії. Прикметним є те, що ця зрада є глибинною і щирою, після якої вже неможливе кохання — він свідомо випалює в собі це останнє почуття, цю останню незайману часточку своєї душі, завдяки якій він ще залишався не повністю «вилікуваним», а отже хоча б частково залишався собою. Пізніше, вже після свого «зцілення», коли Вінстон випадково зустрічається із Джулією, перші їхні слова, сказані одне одному, були «я тебе зрадив(ла)». Цим вони відразу розставляють усі крапки над «і» у своєму подальшому короткому спілкуванні, під час якого не відчувають одне до одного нічого, окрім виразної неприязні. Партія вкотре перемогла — вони обоє «вилікувалися» від свого кохання, вони обоє стали такими, якими хотіла їх бачити Партія.

Отже, всі Вінстонові ілюзії щодо можливості спротиву всеохопній тоталітарній машині Партії планомірно і одна за одною розвіюються, врешті-решт перетворюючи його самого на найвагоміший доказ хибності своїх колишніх поглядів.

Розглядаючи основну проблематику, заторкнуту у «1984», мало хто звертав увагу, що окрім усього, це також роман про страшну, всеохопну самотність людини, самотність вільної свідомості у тоталітарному світі, світі, в якому облуда і брехня помінялися місцем з об’єктивною правдою, світі, у якому взагалі немає жодної об’єктивної правди, коли головний герой у спробі залишитися при відносно здоровому глузді, вимушений писати щоденник і за його допомогою звертатися до невідомого, минулого і невизначеного, тьмавого майбутнього. А ще він подумки звертається до О’Браєна — єдиної людини, яка, на його думку, може його зрозуміти. Джулію ж не цікавлять його рефлексії і розмірковування над тоталітарним правлінням Партії і можливостями повалення її влади — протест Джулії простий і приземлений. Вона не розділяє розпачу Вінстона стосовно світу, в якому вони вимушені жити, її не цікавить ні те, хто з ким ще вчора воював і хто із ким воює сьогодні, і навіть головна та єдина книжка спротиву авторства Ґолдштайна викликає у неї нудьгу. Увесь спротив Джулії зводиться до бажання порушення дрібних правил і заборон, з одночасним виконанням головних законів, щоб уникнути загалом невідворотного арешту і покарання.

Можливо, саме через оцю свою самотність, неможливість ні з ким вести діалог на рівних, навіть після всіх мук, яких О’Браєн завдає Вінстонові, той все одно продовжує відчувати до нього глибоку прихильність. Стосунки Вінстона і О’Браєна виразно позначені елементами стокгольмського синдрому. Навіть попри ті перспективи страшного безнадійного тоталітарного світу, про який розповідає Вінстонові О’Браєн і який своїми діями втілює Пратія і особисто він, Вінстон все одно відчуває до нього прихильність, оскільки О’Браєн розумний, він його розуміє і з ним можна поговорити. Цей момент, можливо, вказує на те, як Орвелл, бачить стосунки інтелігенції і панівного апарату, коли інтелігенція дозволяє робити з нею все що завгодно, аби лише палач видавався більш-менш культурним і освіченим:

«Вінстонове серце знову виповнила дивовижна повага до О’Браєна, яку, здавалося, ніщо не могло зруйнувати. Який же він розумний, подумав він, який інтелігентний! О’Браєн не міг не зрозуміти, що йому сказано. Будь-хто інший на земній кулі негайно відповів би, що неправда, що він зрадив Джулію. Бо хіба існувало щось таке, чого б вони не вирвали з нього тортурами? Він розповів їм усе, що він знав про неї, про її звички, характер, минуле життя. Він розповів з усіма найдрібнішими подробицями про те, що відбувалося під час їхніх зустрічей, про все, що він їй сказав або вона сказала йому, про ту їжу, яку вони купували на чорному ринку, про їхні зради, про їхні недолугі змови проти Партії — геть усе. А проте, в тому розумінні, яке він укладав у це слово, він не зрадив її. Він не перестав кохати її, його почуття до неї залишилися тими самими. О’Браєн без зайвих пояснень зрозумів, що він має на увазі».

Так, поза сумнівом, О’Браєн усе розумів, і це його розуміння врешті-решт вилізло Вінстонові боком, бо, власне, саме О’Браєн цілком знищив його в духовному й інтелектуальному розумінні.

Завдяки багатьом алюзіям, які легко прочитуються в романі, — суворе вусате обличчя Старшого Брата, що дивиться з тисяч плакатів, транспарантів та екранів, «козляче обличчя» Ґолдштайна-Троцького, жорстке ієрархічне тоталітарне суспільство, що керується єдиною Партією, постійне перекручування історії та підтасовування статистичних даних, дефіцит найнеобхідніших товарів загального вжитку, таких як шнурівки для черевиків або леза для бритви, показові судові процеси над «ворогами народу», на яких ці самі вороги, які ще вчора стояли на керівних постах, сьогодні зізнаються у всіх смертних гріхах, які вони коїли мало не з народження, — західна спільнота, та й радянські «товаріщі» завжди вважали, що «1984» є такою собі важезною каменюкою у червоний город радянського комунізму. Певною мірою так воно і є. Проте за всіма цими ідеологічними протистояннями і холодними війнами мало хто розумів, що «1984» викриває тоталітарну сутність влади як такої, не зважаючи на її колір. І декорації не є такими вже й важливими, і не обов’язково прес влади має бути у вигляді «Міністерства Любові», «Міністерства Миру» чи «Міністерства Правди». Все це є лише легко замінними символами природи влади. І мало що зміниться, якщо синій комбінезон члена Партії замінити на діловий костюм чи краватку, які мусить носити працівник будь-якої сучасної нам компанії, не кажучи вже про політиків усіх рангів, або замість одного з наріжних лозунгів роману «Свобода — це рабство» написати таке знайоме, але від цього не близькіше до правди «Ми за мир!» А якщо згадати П’ятихвилинки Ненависті, то вони майже в такому ж вигляді, як описані у «1984», зараз успішно застосовуються, наприклад, на всіх центральних російських телеканалах, розповідаючи про «розіп’ятих хлопчиків», «кієвскую фашистскую хунту», «фашистскіх же каратєлєй» та іншу подібну ахінею виробництва сучасного російського «міністерства правди», яке нічим не відрізняється від описаного колись Орвеллом.

О’Браєн вихвалявся, що їхні методи боротьби із вільнодумством досконаліші, аніж методи колишніх диктатур. Проте ті методи, що використовуються у сучасній Росії, методи перетворення людини на слухняний інструмент ненависті і підтримки будь-якого злочину, який лише вигідний панівному режимові, вочевидь, ще ефективніші, аніж описані Орвеллом. Адже навіть О’Браєн, перекроюючи Вінстона, вичавлюючи з нього всі людські почуття і заміщуючи порожнечу в середині нього благовірністю, вимушений був вдаватися до тортур. Але сучасна російська агітпроп машина примудрилася досягти не менш вражаючих результатів, геть не вдаючись до тортур, а лише завдяки тупому, але надзвичайно об’ємному і масштабному інфо-бомбардуванню населення. І якщо пригадати три головні партійні гасла: «Війна — це мир», «Свобода — це рабство» і «Неуцтво — це сила», то якраз останнє гасло варто поставити на перше місце, оскільки саме воно і є визначальною передумовою успішного втілення інших двох.

Як писав Вінстон у своєму щоденнику: «головне — це можливість сказати, що 2 + 2 = 4. З цього випливає все інше», так і для ефективного здійснення влади головне забезпечити виконання гасла «Неуцтво — це сила», з нього випливає все інше: і «Мир — це війна», коли досягнення відносно спокійного правління режиму однієї конкретно взятої держави досягається лише війною на території іншої держави, і «Свобода — це рабство», коли рабам розповідають про те, що їхнє рабство це і є справжнісінька свобода, а ті, хто є вільними, насправді — раби. А найголовніше, що ті, кому це розповідається, у все це вірять, оскільки, врешті-решт, «Неуцтво — це сила». От тільки шкода, що це гасло не уточнює, чия саме сила. І попри те, що наш сучасний світ не поділений на три величезні наддержави, які ведуть між собою безкінечну війну, а насправді просто здійснюють владу над власним народом, у своїх принципових рисах похмурий прогноз Джорджа Орвелла вже давно почав справджуватися — просто не треба все сприймати надто буквально. Варто лише пильніше прислухатися до радіоприймачів, які крякомовою плетуть якісь безкінечні у своїй безглуздості дурощі; придивитися до телеекранів, в яких безжурно викаблучуються і дуріють дивні, майже потойбічні у своєму відразливому юродстві дядьки і тітки, обговорюючи якісь неістотні дурниці, виспівуючи дурнуватих пісень і загалом усім своїм виглядом показуючи, що все іде за планом, усе відбувається саме так, як треба, — головне, щоб було весело і ні про що не замислюватися; вникнути в суть інформації, якою рясніє періодика, і починаєш розуміти, що й справді «ВІЙНА — ЦЕ МИР», «СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО», а «НЕУЦТВО — ЦЕ СИЛА».

Олексій Жупанський