Розділ без назви (1)

Вінстон лежав мовчки. Його дихання трохи пришвидшилося. Він досі не запитав того, про що насамперед подумав. Він повинен про це запитати, а проте йому здавалося, що в нього не повернеться язик про це спитати. На обличчі О’Браєна блукав вираз іронічного очікування. Навіть його окуляри насмішливо виблискували. Він знає, раптом здогадався Вінстон, він знає, що я хочу запитати! Подумавши про це, він випалив:

— Що відбувається у сто першій кімнаті?

Вираз О’Браєнового обличчя не змінився. Він сухо відповів:

— Ви знаєте, що відбувається у сто першій кімнаті.

Він підняв палець, показавши на чоловіка в білому халаті. Очевидно, розмова закінчилася. Голка шприца встромилася в руку Вінстона. І майже відразу він провалився у глибокий сон.

Розділ З

— Ваше перевиховання складається із трьох етапів, — сказав О’Браєн. — Вивчення, розуміння і прийняття. Вам уже час перейти до другого етапу.

Вінстон, як завжди, лежав випростаний на спині. Але віднедавна кріплення сковували його не так міцно. Вони все ще фіксували його до лежака, але він міг трохи рухати коліньми, міг повертати голову і від ліктя рухати руками. Циферблат також перестав його надто жахати. Якщо він швидко думав, то міг уникати цього болю: О’Браєн брався за важіль лише тоді, коли він був недостатньо кмітливим. Іноді за увесь сеанс до нього не вдавалися жодного разу. Він не пам’ятав, скільки сеансів він уже відбув. Здавалося, що увесь процес розтягнувся на тривалий і невизначений час — мабуть, на багато тижнів, а перерви між сеансами, бувало, тривали по кілька днів, а іноді лише годину або дві.

— Лежачи тут, — сказав О’Браєн, — ви часто дивувалися і навіть запитували мене — чому Міністерство Любові витрачає на вас стільки часу і так морочиться з вами. А коли ви були на волі, вас, по суті, теж цікавило те саме питання. Ви осягли механіку суспільства, в якому жили, але не змогли зрозуміти мотивів, які лежать у його основі. Пам’ятаєте, як ви записали у своєму щоденнику: «Я розумію як, але я не розумію навіщо?» Саме тоді, коли ви думали «навіщо», ви сумнівалися у своєму психічному здоров’ї. Ви прочитали книжку, книжку Ґолдштайна, або принаймні її частину. Ви дізналися про щось таке, чого раніше не знали?

— А ви читали її? — запитав Вінстон.

— Я її написав. Тобто брав участь у її створенні. Як вам відомо, жодну книжку не пишуть індивідуально.

— У ній написано правду?

— Описово так. Але запропонована нею програма — нісенітниця. Таємне накопичення знань, поступове поширення просвіти, у кінцевому підсумку — повстання пролетарів і повалення влади Партії. Як ви здогадалися, вона закликає саме до цього. Все це нісенітниця. Пролетарі ніколи не повстануть, навіть через тисячу, навіть через мільйон років. Вони не можуть. Я не пояснюватиму вам причину, ви самі її знаєте. Якщо у вас колись виникали сподівання на бурхливе повстання, то можете про це забути. Партію неможливо повалити. Правління Партії — вічне. Зробіть цю істину початковою точкою вашого мислення.

Він підійшов до ліжка.

— Вічне! — повторив він. — А зараз повернімося до питання «як» і «навіщо». Ви добре розумієте, як Партія утримує свою владу. А тепер скажіть мені, навіщо ми так тримаємося за владу? Який наш мотив? Чому ми хочемо бути при владі? Ну ж бо, говоріть, — додав він, бачачи, що Вінстон мовчить.

Проте Вінстон мовчав ще кілька хвилин. Його охопило відчуття перевтоми. На обличчя О’Браєна знову повернувся тьмяний проблиск божевільного захвату. Вінстон знав наперед, що йому скаже О’Браєн. Що Партія прагне до влади не заради влади, а лише задля добра більшості людей. Що вона тримається за владу, бо люди у своїй масі є боягузливими створіннями, неспроможними витримати свободу й дивитися правді у вічі, а тому правити ними й систематично їх обманювати мусять ті, хто набагато сильніший за них. Що вибір людства лежить між свободою і щастям, і більшість віддають перевагу щастю. Що Партія є вічним охоронцем слабких, сектою, яка, жертвуючи своїм щастям задля щастя інших, коїть лихо заради добра. Найстрашніше, думав Вінстон, найстрашніше полягає у тому, що коли О’Браєн це каже, він сам вірить у свої слова. Це видно з його обличчя. О’Браєн знає все. Він знає у тисячу разів краще за Вінстона, чим насправді є світ, в якій злиденності живе величезна кількість людей і ціною якої брехні та варварства Партія утримує їх у такому стані. Він усе це зрозумів, зважив, а проте це аніскільки не вплинуло на його поведінку: мета виправдовувала засоби. Що можна зробити, думав Вінстон, проти божевільного, який розумніший за тебе, який уважно вислуховує твої аргументи, але продовжує плекати своє божевілля?

— Ви правите нами задля нашого ж таки добра, — сказав він слабким голосом. — Ви вважаєте, що люди неспроможні керувати собою, а тому...

Він заговорив і відразу майже скрикнув від пронизливого болю. О’Браєн повернув важіль до тридцяти п’яти.

— Це дурниця, Вінстоне, дурниця! — прокоментував він. — Ви могли б подумати й не верзти такої нісенітниці.

Він повернув важіль назад і провадив: