Розділ без назви (1)

— Ви догниваєте, — сказав він. — Ви розпадаєтеся на шматки. Хто ви зараз? Лантух нечистот. А зараз оберніться і знову погляньте у дзеркало. Ви бачите те, що на вас дивиться? Це остання людина. Якщо ви людина, то отже, перед вами людство. А тепер одягайтеся.

Повільно й незграбно, Вінстон почав одягатися. Здавалося, він досі не помічав, яким слабким і немічним він став. У його голові крутилася лише одна думка: мабуть, він тут був набагато довше, аніж уявляв собі. Потім, коли він дивився на жалюгідні лахи, що теліпалися на ньому, його раптом охопило почуття жалю до свого зруйнованого тіла. Перш ніж до нього дійшло, що він робить, він упав на стільчик, який стояв біля ліжка, і залився слізьми. Він усвідомлював свою потворність, свою нікчемність, усвідомлював, що перетворився на купу кісток, що сидить на стільчику й плаче, але не міг зупинитися. О’Браєн майже доброзичливо поклав руку йому на плече.

— Це не триватиме вічно, — сказав він. — Ви можете припинити це, коли захочете. Все залежить від вас.

— Це ви зробили! — схлипнув Вінстон. — Ви довели мене до цього.

— Ні, Вінстоне, це ви самі себе до цього довели. Ви ступили на цей шлях, коли збунтувалися проти Партії. Усе було зумовлено вашим першим вчинком. Не сталося нічого такого, про що б ви не знали наперед.

Він помовчав, а тоді продовжив:

— Ми вас знищили, Вінстоне. Ми вас зламали. Ви бачили, на що схоже ваше тіло. Ваш розум перебуває в тому самому стані. Я не думаю, що у вас залишилося багато гордості. Вас копали, били й ображали, ви стогнали від болю, ви качалися підлогою у своїй крові та блювотинні. Ви благали пощади, ви зрадили всіх і вся. Чи можете ви пригадати бодай одне приниження, якого б ви не зазнали?

Вінстон перестав плакати, хоч сльози й досі котилися з його очей. Він подивився на О’Браєна.

— Я не зрадив Джулію, — сказав він.

О’Браєн подивився на нього замисленим поглядом.

— Так, — сказав він. — Так. Це справді так. Ви не зрадили Джулію.

Серце Вінстона знову виповнила дивовижна повага до О’Браєна, яку, здавалося, ніщо не могло зруйнувати. Який же він розумний, подумав він, який інтелігентний! О’Браєн завжди розумів усе, що він йому казав. Будь-хто інший на земній кулі негайно відповів би, що це неправда, що насправді він зрадив Джулію. Бо хіба існувало хоч щось, чого б вони не вирвали з нього тортурами? Він розповів їм усе, що знав про неї, про її звички, характер, минуле життя. Він з усіма найдрібнішими подробицями розповів про те, що відбувалося під час їхніх зустрічей, про все, що він їй сказав або що вона сказала йому, про їжу, яку вони купували на чорному ринку, про їхні зради, про їхні недолугі змови проти Партії — геть усе. А проте, у тому сенсі, який він вкладав у це слово, він її не зрадив. Він не перестав її кохати, його почуття до неї залишилися тими самими. О’Браєн без зайвих пояснень зрозумів, що саме він має на увазі.

— Скажіть, — запитав він, — коли мене розстріляють?

— Мабуть, не скоро, — відповів О’Браєн. — Ви — тяжкий випадок. Але не втрачайте надії. Кожен рано чи пізно виліковується. Коли ви одужаєте, ми вас розстріляємо.

Розділ 4

Вінстон почував себе набагато краще. З кожним днем, — якщо ще був сенс вести лік часу в таких вимірах, — він поправлявся і міцнів.

Біле світло й гудіння залишалися, але камера тепер була трохи зручнішою, аніж ті, в яких він перебував раніше. На дощаному ліжку були матрац і подушка, у камері стояв стілець, на якому можна сидіти. Вони його вимили й часто дозволяли самому митися у цинкових ночвах. Навіть приносили йому для миття теплу воду. Йому видали чисту білизну й новий комбінезон. Його варикозну виразку намастили якоюсь лікувальною маззю, що тамувала біль. Вони висмикнули рештки його зубів і поставили протези.

Минуло вже кілька тижнів, а може, й місяців. Тепер, якби захотів, він міг вести лік часу, бо, здавалося, його годували через рівні інтервали. Він вважав, що протягом двадцяти чотирьох годин його тричі годують, іноді без особливого інтересу він намагався вгадати, коли саме йому дають їсти — удень чи вночі. Їжа була напрочуд доброю, кожен третій раз — м’ясо. Якось йому навіть видали пачку сигарет. Сірників у нього не було, але мовчазний охоронець, що приносив їсти, давав йому припалити. Коли він перший раз спробував палити, його занудило, але він витерпів і надовго розтягнув пачку, викурюючи по півсиґарети після кожної трапези.

Йому видали грифельну дошку з прив’язаним огризком олівця. Спочатку він ним не користувався. Навіть коли не спав, він почувався загальмованим. Часто, майже не ворушачись, він пролежував від одного прийому їжі до наступного, іноді засинаючи, а іноді впадаючи у стан пітьмавого марення, перебуваючи в якому було так важко розплющувати очі. Він давно звик спати під яскравим світлом. Воно йому анітрохи не заважало — навпаки, через це його сновидіння ставали виразнішими й зрозумілішими. Він багато спав, і йому завжди снилися щасливі сни. Він перебував у Золотій Країні або сидів серед величних, осяяних сонцем руїн зі своєю матір’ю, Джулією, О’Браєном — нічого не роблячи, просто сидячи на сонці, розмовляючи про щось приємне. Коли він не спав, то зазвичай його думки оберталися довкола сновидінь. Здавалося, тепер, коли зник біль, він утратив здатність докладати якихось інтелектуальних зусиль. Він не нудився, але не мав бажання ані розмовляти, ані думати. Йому цілком вистачало того, що його залишили у спокої, що він був чистий, його не били й не допитували і давали вдосталь їжі.

Поступово він витрачав усе менше часу на сон, але все ще над силу підводився з ліжка. Усе, що йому було потрібно — це спокійно лежати і відчувати, як зміцнюється його тіло. Він не раз обмацував себе, намагаючись переконатися, що це не ілюзія і його м’язи справді округлюються, а шкіра стає пружною. Зрештою він перестав сумніватися у тому, що й справді погладшав: безперечно, зараз його стегна були товщими, ніж коліна. Після цього, спочатку неохоче, він почав регулярно робити фізичні вправи. Невдовзі, ходячи камерою, він уже міг долати три кілометри, і його зсутулені плечі поступово розпрямлялися. Він спробував робити складніші вправи й був неприємно здивований, з’ясувавши, що далеко не все йому до снаги. Він міг пересуватися лише кроком, не міг утримати стілець у витягнутій руці, не міг встояти на одній нозі, бо відразу падав на підлогу. Присівши навпочіпки, з’ясував, що може звестися на ноги, лише долаючи гострий біль у стегнах і литках. Ліг на живіт і спробував відтиснутися на руках. Це виявилося безнадійним, він не зміг відірватися від підлоги бодай на сантиметр. Але через кілька днів і кілька прийомів їжі він здійснив і цей подвиг. Настав день, коли він зміг відтиснутися від підлоги шість разів. Він почав пишатися своїм тілом і водночас плекати надію, що його обличчя також повертається до нормального стану. І лише коли він випадково поклав долоню на свій голомозий череп, то пригадав покраяне зморшками, жалюгідне обличчя, що дивилося на нього з дзеркала.