Розділ без назви (1)

— У вашому випадку, — сказав О’Браєн, — найгірша у світі річ — це пацюки.

Коли Вінстон уперше поглянув на клітку, він несамохіть затремтів і його охопив непоясненний страх. Але цієї миті до нього несподівано дійшло значення схожого на фехтувальну маску приладу. Його нутрощі, здавалося, перетворилися на кисіль.

— Ви цього не зробите! — закричав він високим надтріснутим голосом. — Не зробите, не зробите!

— Пам’ятаєте, — запитав О’Браєн, — паніку, яка опановувала вас у ваших сновидіннях? Ви бачили перед собою чорну стіну, а у ваших вухах лунав якийсь звук. Потойбіч стіни було щось жахливе. Ви знали, що там, але не наважувалися відкрити для себе це знання. То були пацюки, які шаруділи й пищали за стіною.

— О’Браєне, — сказав Вінстон, намагаючись контролювати свій голос. — Ви знаєте, що в цьому немає необхідності. Чого ви від мене хочете?

О’Браєн не відповів йому прямо. Натомість він заговорив тоном шкільного вчителя, яким іноді любив послуговуватися. Він замислено вдивлявся у далечінь, ніби звертався до публіки, яка була десь за спиною у Вінстона.

— Самого по собі, — сказав він, — болю може бути недостатньо. Іноді трапляються випадки, коли людина витримує біль, навіть якщо він смертельний. Але для кожного є щось таке, чого він не може знести, — щось абсолютно немислиме. Тут не йдеться ані про хоробрість, ані про боягузтво. Якщо ти падаєш із висоти, то, вхопившись за мотузку, ти не будеш боягузом. Якщо ти випірнув із глибини, то вдихнути на повні легені не буде виявом боягузтва. Це просто інстинкт, якому неможливо не підкоритися. Те саме й з пацюками. Вони вас жахають. Вони — форма тиску, якого ви не зможете витримати, навіть якби й хотіли. Ви зробите все, чого від вас вимагають.

— Але що це таке? Що це? Як я можу зробити щось, коли не знаю, чого ви від мене хочете?

О’Браєн узяв клітку й переніс її на ближній стіл. Він обережно поставив її на зелене сукно. Вінстон чув, як йому у вухах стугонить кров. Йому здавалося, ніби він сидить зовсім самотній. Він сидів посеред великої голої рівнини, посеред пустелі, залитої сонячним світлом, і звуки доходили до нього з величезної відстані. Але клітка з пацюками стояла лише за два метри від нього. Пацюки були величезні. Вони досягли того віку, коли пацюча морда стає тупою й лютою, а шерсть замість сірої — бурою.

— Пацюк, — продовжував О’Браєн, і досі звертаючись до своєї невидимої публіки, — хоча й гризун, але також їсть м’ясо. Вам це відомо. Ви чули про те, що трапляється у бідняцьких кварталах нашого міста. На деяких вулицях жінки навіть на п’ять хвилин не наважуються залишати вдома своїх немовлят. Пацюки там завжди чатують. Дуже швидко вони обгризують дитину до кісток. Також вони нападають на хворих або на тих, хто помирає. Знаючи, коли людина безпорадна, вони демонструють неабиякі розумові здібності.

У клітці здійнявся писк. Здавалося, цей звук дуже здалеку долетів до Вінстона. Пацюки билися. Вони намагалися дістати один одного крізь перегородку. Також він почув глибокий розпачливий стогін, що теж долинув звідкілясь іззовні.

О’Браєн узяв клітку і, підіймаючи її, щось у ній натиснув. Пролунало різке клацання. Вінстон зробив відчайдушне зусилля випручатися зі стільця. Однак марно: він не міг поворушити жодною частиною тіла, навіть головою. О’Браєн підніс клітку ближче. Вона вже була менш як за метр від обличчя Вінстона.

— Я натиснув на перший важіль, — сказав О’Браєн. — Вам зрозуміла конструкція цієї клітки. Маска одягається на вашу голову, не залишаючи пацюкам іншого виходу. Коли я натисну на другий важіль, дверцята клітки відчиняться. Ці зголоднілі звірі вилетять звідти, наче кулі. Ви коли-небудь бачили, як пацюк летить у повітрі? Вони стрибнуть вам на обличчя й відразу стануть у нього вгризатися. Іноді вони починають з очей. Буває, прогризають щоки і жеруть язик.

Клітка була все ближче, вона насувалася на його обличчя. Вінстон чув пронизливе пищання, яке, здавалося, лунало у нього над головою. Але він щосили стримував паніку. Думати, думати — навіть протягом тих секунд, які в нього залишалися, — це була його єдина надія. Раптом йому в ніздрі ударив гидкий, нудотний сморід розлючених тварюк. Його різко й нестерпно занудило, і він майже знепритомнів. Усе почорніло. На мить він перетворився на збожеволілу тварину, яка верещала не своїм голосом. А проте, вхопившись за рятівну думку, він виринув із пітьми. Він побачив один-єдиний шанс урятуватися. Він мусить прикритися від пацюків іншою людиною, тілом іншої людини.

Маска вже була так близько від нього, що закрила собою все навколо. Дротяні дверцята наблизилися до його обличчя на відстань двох долонь. Тепер пацюки зрозуміли, що відбувається. Один із них стрибав угору й униз, а другий, старий пошарпаний патріарх стічних канав, став на задні лапки, а рожеві передні просунув крізь щілини у дроті й люто нюшив повітря. Вінстон бачив його вуса та жовті зуби. Його знову опанувала чорна паніка. Він був сліпий, безпорадний, збожеволілий.

— Це було звичайне покарання в імперському Китаї, — прорік О’Браєн тим самим повчальним тоном.

Маска лягла йому на обличчя. Дріт дряпнув щоки. І тоді — ні, то не була полегкість, а лише надія, крихітна часточка надії. Надто пізно, мабуть, надто пізно. Але він раптом зрозумів, що в усьому світі є лише одна людина, на яку він може перекласти своє покарання — одне тіло, яке він може покласти між собою й пацюками. І він заволав божевільним голосом, знову й знову:

— Зробіть це з Джулією! Зробіть це з Джулією! Не зі мною! Із Джулією! Мені байдуже, що ви з нею зробите. Здеріть шкіру з її обличчя, обгризіть її до кісток. Не мене! Джулію! Не мене!

Він повалився назад, у бездонну глибінь, якнайдалі від пацюків. Він і досі був прикутий до стільця, але впав крізь підлогу, крізь стіни будівлі, крізь землю, крізь океани, крізь атмосферу, у космос, у провалля між зірками — і летів усе далі, далі й далі від пацюків. Він був уже за багато світлових років звідси, але О’Браєн і досі стояв поруч нього. Він досі відчував холодний доторк дроту до своєї щоки. Але крізь темряву, що огортала його, почув ще одне металеве клацання, і знав, що то клацнули дверцята клітки, які зачинилися, замість того щоб відчинитися.

Розділ 6