Розділ без назви (1)

Одного дня вони вирішать його розстріляти. Йому не скажуть, коли це має статися, але за кілька секунд до того можна буде здогадатися. Вони завжди стріляють у потилицю, коли ти йдеш коридором. Вистачить десяти секунд. За цей час його внутрішній світ може перевернутися з ніг на голову. І потім раптом, не кажучи жодного слова, не міняючи ритму ходи, не міняючись в обличчі, — несподівано спаде маска — і бах! Вмить розрядяться батареї його ненависті. Ненависть виповнить його, як величезне бурхливе полум’я. І майже тієї ж миті — бабах! — вилетить куля, надто пізно чи надто рано. Вони рознесуть його мозок на шматки, перш ніж зможуть вторгнутися в нього. Неправовірна думка залишиться непокараною, нерозкаяною, недосяжною для них назавжди. Вони продірявлять свою власну досконалість. Померти з ненавистю до них — це і є свобода.

Він заплющив очі. Це набагато важче, аніж дотримуватися інтелектуальної дисципліни. Це питання самоприниження, самокалічення. Він повинен зануритися в найсмердючіше багно. А що для нього найжахливіше, найнудотніше? Він подумав про Старшого Брата. У його свідомість, здавалося, самовільно вповзло величезне обличчя (постійно бачачи його на плакатах, він уявляв його собі з метр завширшки), з густими чорними вусами, з очима, які скрізь стежили за ним. Що він насправді відчуває до Старшого Брата?

У коридорі загупали важкі кроки. Сталеві двері з брязкотом відчинилися. До камери увійшов О’Браєн. За ним стояв офіцер із восковим обличчям й охоронці у чорних одностроях.

— Підведіться, — наказав О’Браєн. — Підійдіть сюди.

Вінстон став перед ним. О’Браєн своїми дужими руками узяв його за плечі й пильно на нього подивився.

— Ви думали, що зможете мене обманути, — сказав він. — Це було по-дурному. Станьте прямо! Дивіться мені в очі.

Він помовчав і провадив трохи м’якшим тоном.

— Ви стали кращим. В інтелектуальному плані з вами майже все гаразд. Але в емоційній сфері ви майже не змінилися. Скажіть мені, Вінстоне, — і пам’ятайте, жодної брехні, вам відомо, що я завжди відчуваю брехню — скажіть, що ви почуваєте до Старшого Брата?

— Я ненавиджу його.

— Гаразд. Тоді настав час зробити вам останній крок. Ви повинні полюбити Старшого Брата. Коритися йому недостатньо: ви повинні його полюбити.

Він відпустив Вінстона й легенько підштовхнув його до охоронців.

— Кімната сто один, — сказав він.

Розділ 5

На кожному з етапів свого ув’язнення він знав, чи йому так здавалося, в якій саме частині будівлі без вікон він перебуває. Можливо, він помічав ледь помітну зміну тиску повітря. Ті камери, в яких охоронці його били, були нижче рівня землі. Кімната, в якій його допитував О’Браєн, була високо вгорі, майже під самим дахом. Камера, до якої його привели тепер, була глибоко внизу, мабуть, найглибше від усіх.

Вона була більшою, аніж переважна частина камер, де йому довелося побувати. Але він не розглядався. Він лише звернув увагу на два столики, які стояли перед ним, кожен накритий зеленим сукном. Один був за метр чи два від нього, а другий трохи далі, біля дверей. Він був так міцно прив’язаний до стільця, що не міг поворухнути навіть головою. Ззаду його голову підпирало щось подібне до тугої подушечки, змушуючи його дивитися прямо перед собою.

Якийсь час він був один, потім двері відчинилися й увійшов О’Браєн.

— Одного разу ви запитали мене, — сказав О’Браєн, — що відбувається у сто першій кімнаті. Я вам відповів, що ви вже знаєте. Усі це знають. Те, що відбувається у сто першій кімнаті — це те, що найгірше у світі.

Двері знову відчинилися. Зайшов охоронець, несучи щось із дроту, схоже на коробку чи кошик. Він поставив це на дальній стіл. Через О’Браєна, який затуляв йому огляд, Вінстон ніяк не міг розгледіти, що то таке.

— Найгірше у світі, — заговорив О’Браєн, — варіюється залежно від індивіда. Це може бути поховання живцем, смерть від вогню, води, на палі або сотня інших смертей. Але в окремих випадках це може бути чимось дуже звичайним і навіть не фатальним.

Він трохи відступив убік, щоб Вінстон зміг роздивитися те, що лежало на столі. То була видовжена дротяна клітка з ручкою вгорі для зручності перенесення. До її передньої частини було прикріплене щось схоже на вивернуту назовні фехтувальну маску. Хоча клітка була за три чи чотири метри від нього, він зауважив, що вона розділена поздовжньою стінкою на два відділи, у кожному з яких ворушилося щось живе. То були пацюки.