Розділ без назви (1)

— А тепер я скажу вам відповідь на моє запитання. А відповідь така. Партія прагне до влади лише переслідуючи свої власні інтереси. Нас не цікавить добробут інших, нас цікавить лише влада. Нам не потрібне ні багатство, ні розкіш, ні довге життя чи щастя: нам потрібна лише влада, абсолютна влада. Що означає абсолютна влада, ви скоро зрозумієте. Ми відрізняємося від усіх олігархій минулого, бо знаємо, що робимо. Всі інші, навіть схожі на нас, були боягузами й лицемірами. Німецькі нацисти і російські комуністи у своїх методах майже впритул наблизилися до нас, але вони ніколи не мали мужності розібратися у своїх мотивах. Вони вдавали, можливо, навіть вірили, що вони захопили владу ненадовго, на обмежений час і що десь відразу за поворотом на всіх чекає рай, де люди будуть вільними й рівними. Ми не такі. Ми знаємо, що ніхто не захоплює владу, щоб потім відмовитися від неї. Влада — не засіб, а кінцева мета. Диктатуру запроваджують не для того, щоб стати на сторожі революції, це революцію здійснюють для того, щоб запровадити диктатуру. Метою переслідування є переслідування. Метою тортур — тортури. Метою влади — влада. Тепер ви починаєте мене розуміти?

Вінстон був приголомшений, як раніше його приголомшив стомлений вираз на обличчі О’Браєна. Воно було сильне, м’ясисте й грубе, сповнене розуму й контрольованої пристрасті, перед якою він почував себе безпорадним, але воно було стомленим. У нього були капшуки під очима, провислі щоки. О’Браєн схилився над ним, навмисне наблизивши до нього своє втомлене обличчя.

— Ви думаєте, — сказав він, — що моє обличчя старе й стомлене. Ви думаєте, я говорю про владу, хоча сам неспроможний запобігти старінню власного тіла. Невже ви не розумієте, Вінстоне, що індивід — це лише клітина? А втома клітини — енергія організма. Хіба ви помираєте, коли обрізаєте нігті у себе на пальцях?

Він повернувся і знову почав ходити туди-сюди, тримаючи одну руку у кишені.

— Ми священнослужителі влади, — сказав він. — Влада — це бог. Але для вас влада — це поки що лише слово. Настав час, щоб ви склали собі деяке уявлення про те, що насправді означає влада. Насамперед ви повинні зрозуміти, що влада є колективною. Індивід здобуває владу лише тоді, коли перестає бути індивідом. Ви знаєте гасло Партії: «Свобода — це рабство». Ви коли-небудь замислювалися, що це гасло можна перевернути? Рабство — це свобода. Одна, хай навіть вільна, людина завжди зазнає поразки. Так воно й має бути, бо кожна людина приречена померти, що і є найбільшим її недоліком. Але якщо вона зможе цілком і повністю підкоритися, зможе зректися своєї індивідуальності, якщо вона зможе розчинитися у Партії, тобто стане Партією, тоді вона стає всемогутньою і безсмертною. По-друге, ви повинні зрозуміти, що влада — це влада над людьми. Влада над їхніми тілами, але насамперед — над свідомістю. Влада над матерією — над зовнішньою реальністю, як ви її називаєте, — не важлива. Ми вже повністю контролюємо матерію.

На мить Вінстон забув про циферблат. Він зробив надлюдське зусилля, намагаючись сісти у ліжку. Але лише болісно скорчився.

— Але як ви можете контролювати матерію? — вибухнув він. — Ви нездатні навіть контролювати клімат чи закон земного тяжіння. А крім того, у світі лютують хвороби, біль, смерть...

О’Браєн урвав його порухом руки.

— Ми контролюємо матерію тому, що ми контролюємо свідомість. Реальність перебуває всередині мозку. Ви це поступово усвідомите, Вінстоне. Немає нічого такого, чого ми не могли б зробити. Невидимість, невагомість — геть усе. Якби я захотів, то міг би літати над цією підлогою, наче мильна бульбашка. Я цього не хочу, бо цього не хоче Партія. Ви повинні позбутися уявлень дев’ятнадцятого сторіччя про закони природи. Закони природи творимо ми.

— Але ж це не так. Ви навіть не стали володарями планети. А як щодо Євразії чи Остазії? Ви ще їх не завоювали.

— Байдуже. Ми їх завоюємо, коли захочемо. А якщо ми й не підкорили їх, то яка різниця? Ми можемо стерти їх з реальності. Океанія — це світ.

— Але світ — це лише дрібка пилу. А людина крихітна й безпорадна! Скільки минуло часу, відколи вона існує? Мільйони років земля була незаселена.

— Дурниці. Земля така сама давня, як і ми, вона не старша за нас. Як вона може бути давнішою? Ніщо не існує поза межами людської свідомості.

— Але ж у скелях зберігається безліч кісток вимерлих тварин — мамонтів, мастодонтів і величезних плазунів, які жили задовго до того, як з’явилася людина.

— Ви коли-небудь бачили ці кістки, Вінстоне? Звичайно, ні. Їх вигадали біологи дев’ятнадцятого сторіччя. До появи людини не було нічого. Після людини, якщо вона зникне, теж не буде нічого. Немає нічого окрім людини.

— Але ж крім нас існує увесь космос. Погляньте на зірки! Деякі перебувають від нас на відстані мільйонів світлових років. Ми ніколи їх не досягнемо.

— А що таке зірки? — байдуже промовив О’Браєн. — Спалахи вогню за кілька кілометрів від нас. Якщо захочемо, ми можемо до них дістатися. Або можемо їх погасити. Земля міститься у центрі Всесвіту. Сонце й зірки обертаються навколо неї.

Вінстон знову смикнувся. Але цього разу він промовчав. О’Браєн провадив, так ніби почув його заперечення:

— Звичайно, коли мова йде про вирішення певних завдань, це не зовсім так. Коли ми пливемо в океані або передбачаємо затемнення сонця, ми часто для зручності припускаємо, що Земля обертається навколо Сонця, а зірки перебувають від нас за мільйони кілометрів. Ну то й що? Ви думаєте, ми не можемо створити подвійної астрономічної системи? Зірки можуть бути близько або далеко залежно від того, що нам потрібно. Ви гадаєте, наші математики на це неспроможні? Ви забули про дводумство?

Вінстон зіщулився на своєму ліжку. Хоч би що він сказав, його одразу приголомшувала швидка, як удар дрючка, відповідь. А проте він знає, він знає, що правда на його боці. Віра у те, що поза нашою свідомістю нічого не існує — безперечно, хибна. Хіба це не довели ще дуже давно? Для цього навіть є окрема назва, яку він давно забув. Коли О’Браєн поглянув на нього згори вниз, бліда усмішка торкнула кутики його рота.